Мікропроце́сор (англ. microprocessor) — інтегральна схема, яка виконує функції центрального процесора (ЦП) або спеціалізованого процесора. Сьогодні слово мікропроцесор є практично повним синонімом слова процесор, оскільки функціональний блок, що на ранніх стадіях розвитку обчислювальної техніки займали цілу плату чи навіть шафу, тепер вміщається в одну невеличку інтегральну схему із сотнями мільйонів транзисторів всередині. Гарним прикладом сьогодення є SoC - "система на чипі / кристалі". З середини 1980-х мікропроцесори майже витіснили інші види ЦП, особливо у побуті. Проте загалом це не так: центральні процесорні пристрої деяких суперкомп'ютерів навіть сьогодні є складними комплексами великих (ВІС) і надвеликих (НВІС) інтегральних схем.
== Етимологія ==
В англійській мові слово процесор (англ. processor) загалом означає функціональний блок пристрою або системи (не обов'язково в електроніці), який виконує певний процес. В українській мові слова процесор, мікропроцесор закріпилися виключно для позначення електронної мікросхеми, що обробляє дані методом виконання команд із певного набору команд процесора.
Першим хто подав ідею універсального обчислювального процесора був Тед Гофф, який розробив архітектуру першого мікропроцесора. Практичну реалізацію здійснив Федеріко Фаджин.
== Історія ==
Перша мікросхема успішно запрацювала 12 вересня 1958 року в компанії Texas Instruments. У 2000 році Нобелівську премію з фізики присудили Джеку Кілбі — за винахід інтегральної мікросхеми. Ще одним творцем інтегральної мікросхеми вважається Роберт Нойс, померлий в 1990 році (за правилами, Нобелівська вручається тільки живим вченим). Фізики як такої при створенні мікросхеми було небагато, але Кілбі і Нойс «всього лише» придумали технологію, яка зробила переворот в електронній промисловості.
Перші мікропроцесори з'явилися на початку 1970-х і використовувалися в електронних калькуляторах для обробки 4-бітних слів, що являли десяткові цифри в двійковому представленні. Досить скоро з'явилися інші вбудовані реалізації, такі як термінали, принтери, автоматичні прилади тощо, що використовували 4-бітні і 8-бітні мікропроцесори. Поява 8-бітних процесорів з 16-бітною адресацією в середині 1970-х забезпечила достатній простір можливостей для реалізації перших мікропроцесорів загального призначення в мікрокомп'ютерах.
Довгий час процесори складалися з малих і середніх інтегральних схем, що містили в собі еквівалент від кількох до кількасот транзисторів. Інтеграція цілого центрального процесора в один чип значно зменшила вартість процесорної потужності. Послідовне впровадження мікросхем з більшим ступенем інтеграції робило цілі класи комп'ютерів застарілими, мікропроцесори з'явилися в широкому класі пристроїв, від малих вбудованих систем і ручних комп'ютерів до найбільших мейнфреймів і суперкомп'ютерів.
Починаючи з 1970-х збільшення процесорної потужності розвивається за правилами так званого закону Мура, який стверджує, що складність інтегральних мікросхем подвоюється кожні 18 місяців, за ті ж мінімальні гроші. В кінці 1990-х основним стримуючим фактором розвитку стало розсіюване мікропроцесором тепло.
Першим загальнодоступним мікропроцесором був 4-розрядний Intel 4004. Його змінили 8-розрядні Intel 8080 і 16-розрядний 8086, що заклали основи архітектури всіх сучасних настільних процесорів. Але внаслідок поширеності 8-розрядних модулів пам'яті був випущений 8088, клон 8086 з 8-розрядною шиною пам'яті. Потім пройшла його модифікація 80186. У процесорі 80286 з'явився захищений режим з 24-бітовою адресацією, що дозволяв використовувати до 16 МБ пам'яті. Процесор Intel 80386 з'явився в 1985 році і привніс покращений захищений режим, 32-бітову адресацію, що дозволила використовувати до 4 ГБ оперативної пам'яті і підтримку механізму віртуальної пам'яті.
=== Перші проєкти ===
==== Four-Phase Systems AL1 (1969) ====
==== Garrett AiResearch CADC (1970) ====
==== Pico/General Instrument ====
==== Texas Instruments TMX 1795 (1970-1971) ====
==== Texas Instruments TMS 1802NC (1971) ====
== Технологія виробництва напівпровідників ==
Є два основні напрями розвитку індустрії виробництва мікросхем.
Перше — розробка архітектури, що включає вибір тих або інших функцій і особливостей майбутніх схем, мікросхемотехніку і компонування на кристалі функціональних блоків і їхніх елементів, що втілюють вибрані функції. А також — оптимізація готових блоків для усунення вузьких місць, підвищення продуктивності і надійності роботи майбутніх схем, спрощення і здешевлення їхнього масового виробництва. Ці роботи можна умовно назвати «паперовими» — вони виконуються «на кінчику пера» і існують лише у вигляді комп'ютерних файлів і креслень проектів майбутніх мікросхем, що зовсім не виключає багатократного комп'ютерного моделювання фізичної роботи як окремих блоків, так і мікросхеми в цілому. Для цього використовуються спеціальні, ретельно узгоджені з реальними приладами фізичні моделі транзисторів і інших функціональних елементів. І чим ретельніше змодельована робота проєкту, тим швидше і з меншими помилками буде виготовлена сама мікросхема (мається на увазі її фінальний, масовий варіант). Адже налагоджування, пошук і виправлення помилок проєктування у вже готовому кристалі, як правило, значно складніше і дорожче, ніж моделювання на комп'ютері.
Другий основоположний напрям — це власне напівпровідникові технології виробництва мікросхем. Сюди входять наукова розробка і втілення в «кремній» все швидших і менших транзисторів, ланцюгів зв'язку між ними і іншим «обрамленням» мікроструктур на кристалі, створення технологій виготовлення малюнка ліній і транзисторів на поверхні кремнію, нових матеріалів і устаткування для цього, а також «manufacturability» — область знань про те, як проводити мікросхеми вищої якості, швидші, з великою кількістю придатних кристалів на пластині, меншим числом дефектів і розкидом робочих параметрів.
Літографія дозволяє переносити на низку шарів кремнієвої підкладки високоскладні мікросхеми з мільйонами транзисторів. Тоді як проектувальники мікросхем продовжують додавати нові функції і підвищувати продуктивність своєї продукції, скорочення розмірів транзисторів дозволяє уміщати всю більшу їх кількість в межах заданої області. Те, наскільки мініатюрними можуть бути транзистори і їхні з'єднання, безпосередньо залежить від довжини хвилі світла, що використовується для перенесення схеми на підкладку.
== Див. також ==
Процесор
Центральний процесор
Сигнальний процесор
Мультиплексор
Дешифратор
Радіаційна стійкість
== Джерела ==
== Посилання ==
https://dbn.co.ua/blog/mikroprocesor/2016-12-10-22355
Дніпро́ (МФА: [d̪ɲiˈprɔ] ( прослухати); також Дніпр, заст. укр. Дні́пер, ст.-слов. Дънѣпръ, біл. Дняпро, кримс. Özü, дав.-гр. Βορυσθένης, Борисфен, або Бористен, лат. Danapris, поетична назва — Славу́тич) — четверта за довжиною (після Волги, Дунаю та Уралу) і третя за площею басейну річка Європи (після Волги й Дунаю), річка з найдовшою течією в Україні. У природному стані довжина Дніпра становила 2285 км, тепер (після побудови каскаду ГЕС та водосховищ, коли в багатьох місцях випрямили фарватер) — 2201 км; у межах України — 981 км. Площа басейну — 504 тис. км², з них у межах України — 291,4 тис. км².
== Загальний опис ==
Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією. Має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км². Живлення змішане: снігове, дощове й підземне. Близько 80 % річного стоку Дніпра формується у верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале. Водний режим річки визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню.
Назва Дніпро є скіфською за походженням. Скіфське Данапр перекладається як «глибока річка» (дан — річка + апр — глибокий).
Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своїх «Історій», що називається «Мельпомена»: Борисфен — так він називав Дніпро. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі — «Повість временних літ» й у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім».
Нині водою річки користується 70 % населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни й основна частина (близько 60 %) річкових перевезень вантажів і пасажирів.
Історія України-Русі пов'язана з Дніпром. Його басейн є центральним місцем етногенезу й націогенезу українців. Київ — столиця України, завдяки Дніпру лежить на перетині торгових шляхів між Сходом і Заходом, Північчю й Півднем.
== Фізична географія ==
=== Довжина і траєкторія ===
Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією.
Дослідження М. Веклича показують, що Дніпро зародився близько 5—6 млн років тому, після трансгресії палеоген-неогенового моря.
Водойма має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Поділяється на три частини: верхня течія (Верхній Дніпро) — від витоку до міста Києва (1320 км), середня (Середній Дніпро) — від Києва до Запоріжжя (555 км) і нижня (Нижній Дніпро) — від Запоріжжя до гирла (326 км).
Річка тече серединою України, з півночі на південь. Напрям течії кілька разів змінюється: від джерел до Орші Дніпро плине на південний захід, далі до Києва — прямо на південь, від Києва до Дніпра — на південний схід. До Запоріжжя йде коротший відтинок річки (завдовжки 90 км), спрямований на південь. Далі, до свого лиману, вона тече в південно-західному напрямку. Отож Дніпро в ширину займає 9° 18' і утворює на території України подобу великого лука, зверненого на схід, що вдвічі збільшує шлях Дніпром із Центральної України до Чорного моря: відстань від Києва до гирла Дніпра по прямій лінії — 450 км, річкою — 950 км.
Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км².
==== Від витоків до Запоріжжя (верхня та середня течія) ====
Дніпро бере початок у невеликому болоті на південному схилі Валдайської височини біля села Бочарово Смоленської області Росії. Зі схилів Валдайської височини витікають також Волга, Західна Двіна, Ловать, Сясь та Молога. Впадає Дніпро в Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря.
У верхній частині, до Дорогобужа, Дніпро ще маловодний і тече серед лісистої рівнини, його ширина — до 30 м. Нижче, від Дорогобужа до Орші, тече вже в західному напрямку, шириться до 40—120 м і стає сплавним, а під час високого водостану навіть судноплавним. Вище від Орші Дніпро перетинає девонські вапняки, утворюючи невеликі Кобеляцькі пороги. Від Орші до Києва річка тече просто на південь і біля Рогачова виходить на Поліську низовину, а від Лоєва тече вже територією України, де утворює Старий Дніпро.
Від Києва до Дніпра річка проходить помежів'ям Придніпровської височини й Придніпровської низовини. Долина річки тут виразно асиметрична: праві схили круті та високі, ліві — низькі й пологі. Правий берег підноситься на 100—150 м, він порізаний глибокими долинами й ярами та заліснений, утворює мальовничий гірський краєвид. На таких Дніпровських горах лежить Київ, а нижче за течією біля Канева, на Чернечій, тепер Тарасовій горі, розташована могила Тараса Шевченка. Лівий берег низький, піщаний, часто вкритий сосновим лісом, підноситься на схід широкими терасами. Долина річки широка — 6—10 км, біля Переяслава й Черкас навіть 15—18 км, ширина — 200—1200 м. Нижче від Черкас до побудови Кременчуцького водосховища Дніпро ділився на рукави й утворював острови.
Між Дніпром і Запоріжжям річка перетинає Український щит. У минулому тут були пороги, тепер вони вкриті водами Дніпровського водосховища.
==== Запоріжжя — гирло (нижня течія) ====
Нижче від Запоріжжя Дніпро входить у степову, суху (300—400 мм опадів на рік) Причорноморську низовину і повільно тече на південний захід, до моря. Нижче від звуження русла, біля північного району Запоріжжя — Кічкасу, річка ділиться на 2 відноги, що обтікають великий скелястий гранітовий острів Хортиця — колишній осідок Запорозької Січі. Ширина річкової долини в цьому місці — 4 км. Далі вона розширюється до 20 км.
Річка нижче Хортиці тече багатьма руслами болотистою рівниною, яку навесні та під час літніх повеней заливає вода. Це так звані плавні, вкриті листяним лісом, очеретом, рогозою, заливними луками, озерами й болотами. Найбільші плавні простягаються між Дніпром і його лівою притокою Конкою — так званий Великий Луг (ширина — до 20 км, довжина — до 60 км), відділений вузькою смугою плавнів поблизу міста Нікополя від другого широкого комплексу — Базавлуцьких плавнів. Долина річки змінилася після спорудження другої великої греблі на Дніпрі й великого Каховського водосховища. Майже вся територія Великого Лугу, за винятком кількох сотень гектарів у південно-східній частині острова Хортиця й на лівому березі, була залита водами Каховського водосховища, яке також називали Каховським морем. Внаслідок підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року Великий Луг вивільнений на поверхню.
Нижче від правої притоки — річки Базавлук — долина Дніпра знову звужується, ширина заплави тут 3—7 км, а при впадінні в лиман — до 10 км. До міста Каховки обидва береги річки високі (біля Нікополя — 80 м), від Каховки лівий — низький.
Нижче від Каховки починається гирлова частина Дніпра. Від Херсона річка ділиться на рукави й утворює велику дельту (350 км²) з безліччю острівців та озер. Близько 2/3 дельти займають плавні, 1/3 — вода.
Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілководими гирлами, найважливіші з них — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач. Поглиблення останнього дає можливість морським суднам доходити до Херсона.
6 червня 2023 року російські окупанти знищили Каховську ГЕС, внаслідок чого Каховське водосховище оголило частину затопленої історії, але водночас знищило тисячолітні шари спадщини, яка зберігалася під водами Дніпра.
=== Водний режим і водозбірна площа ===
Водний режим Дніпра визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню. Площа басейну Дніпра — 504 000 км², з них у межах України — 291 400 км². Частка площі водозбору річки на території України — понад 48 %. З давно заселених основних українських земель лише Галичина, західна частина Волинської землі й Закарпаття лежать за межами басейну Дніпра.
Верхня частина басейну Дніпра розташована в районі надмірного й достатнього зволоження (лісова зона), середня — в районі нестійкого (зона лісостепу й північного степу), а нижня — в районі недостатнього зволоження (зона степу). Живлення Дніпра змішане. У верхній частині басейну переважає снігове живлення (близько 50 %), на дощове й підземне припадає відповідно 20 і 30 %. Нижче, в межах степової зони, частка снігового живлення зростає до 85—90 %, підземного — зменшується до 10—15 %, а дощового майже немає. Близько 80 % річного стоку Дніпра формується в верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале. Зокрема, верхній Дніпро з Березиною й Сожем дає 35 % річної маси води, Прип'ять — 26 % і Десна — 21 %. Середній річний стік річки поблизу Києва — 43,4 млрд м³ (1370 м³/с), а в гирлі — 53,5 млрд м³ (1700 м³/с). Найбільший відсоток води (55—57 % річної кількості) стікає в Дніпро у весняні місяці, коли тануть сніги, найменший — взимку (12 %); на літо припадає 17—21 % річного стоку, на осінь — 12—14 %. Відхилення від цих даних бувають досить значні, наприклад, весняний стік води в Києві коливається в різні роки від 46 до 78 %.
Водний режим річки суттєво змінився після будівництва каскаду водосховищ — Дніпро перетворився на низку довгих штучних озер, відокремлених греблями та штучними водоспадами від природних відтинків річки; пообіч прорито канали з численними шлюзами. Водосховища вирівнюють рівень води в Дніпрі, а нижче гребель льодовий покрив тримається менше. Однак їхнє будівництво порушило екологічну рівновагу, докорінно змінило умови водообміну. Порівняно з природними умовами він уповільнився в 14—30 разів.
=== Притоки ===
На притоки Дніпро порівняно небагатий. Їхній розподіл за течією річки вельми нерівномірний, найбільше приток зосереджено в частині від витоку до Києва, тоді як нижче міста й до гирла їх мало.
У басейні Дніпра протікає 15 380 малих річок або ж близько 25 % від їх загальної кількості в Україні. Спільна їхня довжина — 67 156 км, із них річок, довжиною 10 км і більше — 13 998 із сукупною протяжністю 35 041 км.
У верхній частині, до міста Дорогобуж, Дніпро — це ще невелика річка. На теренах України вона стає вже значно повноводнішою, бо приймає свої найбільші притоки. На білоруській території: правобічну й багатоводну Березину (довжина — 613 км, величина стоку — 24 530 км²) і лівобічний Сож (648 км і 42 140 км²), на території України — Прип'ять (802 км і 114 300 км²) і Десну (1187 км і 88 840 км²) і середні притоки Тетерів, Ірпінь та малі річки Жидок, Ратуха. Після впадіння цих річок ширина Дніпра доходить до 700 м, глибина — до 8 м. Витрата води (кількість води, що припливає крізь поперечний переріз річки за 1 секунду) зростає з 45 м³ біля Орші до 108 м³ біля Рогачова і 1380 м³ — біля Києва.
Притоки, що їх приймає Дніпро в середній течії, менші, ніж у верхній, і суттєво бідніші на воду. Праві притоки: Стугна, Красна, Бобриця, Сквира, Леглич, Бобриця, Рось, Вільшанка, Ірдинка, Тясмин і Цибульник короткі й течуть переважно вузькими руслами, виробленими в гранітовому підложжі. Ліві, що мають витоки здебільшого на Середній височині й перетинають усю Придніпровську низовину, довші, широкі, з низькими берегами й терасами, — це Трубіж, Супій, Сула (457 км, сточище — 19 640 км²) з Удаєм, Псел (806 км і 22 820 км²), Ворскла (421 км і 21 400 км²) і Самара (391 км і 23 180 км²). Але всі вони порівняно несуттєво збільшують кількість води в Дніпрі.
=== Скресання й замерзання ===
Взимку Дніпро замерзає зазвичай після 20-денної температури нижче 0 °С. Замерзання починається з півночі, а скресання льодового покриву — з півдня. Завдяки цьому затори криги та спричинені ними повені на Дніпрі трапляються рідко.
В таблиці наведено середній час появи криги на річці й скресання біля окремих міст (джерело):
Навігація на Дніпрі залежить від тривалості весняного льодоходу й початку зимового льодоставу. За даними спостережних пунктів, що облаштовані в середині XIX століття, тривалість весняного скресання криги на Дніпрі тоді складала в середньому від 5 до 12 днів, причому найдовший льодохід був у верхній частині річки, між Дорогобужем і Могильовом, і в середній частині, між Києвом і порогами в тому числі. Осіннє замерзання не впливало на навігацію і завжди тривало значно довше — в середньому від 9 до 37 днів, причому найдовше воно було на ділянці від гирла Прип'яті і аж до порогів.
=== Гирло Дніпра ===
Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілководими гирлами, найважливіші з яких — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач. Потім разом із Південним Бугом, крізь Кінбурнську протоку — в Чорне море.
== Політична географія ==
Від витоку до гирла Дніпро протікає територією трьох держав: Росії, Білорусі та України. Річка та її притоки на окремих ділянках слугують природним кордоном між країнами. Вони також зрошують 12 густозаселених областей, 1 — в Росії (Смоленська область), 3 — в Республіці Білорусь (Мінська, Могильовська, Гомельська області), 8 — в Україні (Чернігівська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська області). На берегах річки розташовані більше півсотні великих і малих міст, зокрема столиця України — Київ. На річці Свіслоч — правій притоці Березини — розташована столиця Білорусі — Мінськ.
На українській ділянці Дніпра розмістилися 25 міст:
Вишгород (22 933 мешканців)
Київ (2 967 285)
Українка (13 978)
Канів (26 426)
Черкаси (295 500)
Світловодськ (49 938)
Кременчук (232 000)
Горішні Плавні (51 832)
Верхньодніпровськ (16 680)
Кам'янське (273 700)
Дніпро (1 040 000)
Запоріжжя (786 000)
Василівка (15 507)
Дніпрорудне (21 900)
Енергодар (55 800)
Нікополь (128 369)
Кам'янка-Дніпровська (15 406)
Берислав (15 425)
Каховка (38 000)
Нова Каховка (52 611)
Таврійськ (11 757)
Олешки (31 100)
Херсон (312 000)
Гола Пристань (15 902)
Очаків (17 109).
== Флора ==
=== Водорості ===
У Дніпрі і його водосховищах станом на 1 січня 1999 року мешкали представники 8 систематичних відділів водоростей: синьо-зелені, діатомові, зелені, динофітові, евгленові, жовто-зелені, золотисті, криптофітові. Особливо різноманітні — зелені. Серед них інтенсивно розвивалися вольвоксові, протококові, улотриксові, зігнемові, десмідієві водорості.
Кількість видів водоростей, інтенсивність їх розвитку на різних ділянках Дніпра значною мірою змінюються залежно від екологічних особливостей частини водойми, сезону року, глибини й часу доби. Станом на 1 січня 1999 року, загальна кількість видів водоростей, знайдених у планктоні водосховищ Дніпра, становила 1192 види, а разом із внутрішньовидовими формами — 1574.
=== Вищі рослини ===
==== Від верхнього Дніпра до гирла ====
На різних ділянках Дніпра до зарегулювання й у різні роки існування водосховищ виявляли 69 видів вищих водних рослин — макрофітів. Будівництво водосховищ істотно вплинуло на водну й прибережну рослинність Дніпра і його заплави. Одні рослини не витримали нових умов існування, інші, навпаки, розвивалися краще, внаслідок чого видовий склад рослин до і після затоплення на всіх ділянках Дніпра змінився. Наприкінці 1970-х років у кожному з водосховищ росло кілька десятків видів вищих водних рослин, але особливих відмінностей у кількості представлених видів дослідники не відзначали.
Найінтенсивніше заростання йде на Київському й Кременчуцькому водосховищах. Значні зарослі масиви сформувалися на Кременчуцькому водосховищі вже до 7-го року його існування. На Каховському водосховищі це було помічено лише на 12-му році існування, але в значно менших масштабах.
Загальна кількість видів вищих водних рослин гирлової частини Дніпра (без Дніпровсько-Бузького лиману) включає 72 види, що належать до 28 родин і 42 родів. Домінують рослини, занурені у воду (гідрофіти) — 33 види; рослин із плавучим листям (гідатофіти) — 19 видів; повітряно-водних — 20 видів.
==== Дніпровсько-Бузький лиман ====
Вища водна рослинність Дніпровсько-Бузького лиману представлена 26 видами. З підвищенням мінералізації води від дельти Дніпра до Кінбурнської коси кількість видів скорочується (від 25 видів у східній частині лиману до 7 видів — в західній). Значні площі незарослих мілин зосереджені в західній частині лиману, де великий вплив морської води. А основні масиви зарослих — в східній частині вздовж переднього краю дніпровської дельти і біля лівого берега.
Майже половина видів, що ростуть у лимані — це болотяна рослинність, переважно очерет і рогіз вузьколистий. Повітряно-водні рослини — очерет, очерет озерний і частково рогіз вузьколистий — охоплюють п'яту частину чагарників; занурена рослинність — близько 30 %. Переважає рдест гребінчастий, рдест кучерявий, уруть колосиста, роголисник занурений, валіснерія спіральна, різуха морська. Серед рослинності з плаваючим листям найбільші площі посідає латаття біле, глечики жовті й плавун щитолистий. Формації водяного горіха на кінець XX століття були відзначені на дуже невеликих ділянках, хоча в недавньому минулому вони були поширені на великих площах у затоках і протоках дельти Дніпра.
== Фауна ==
=== Риби й членистоногі ===
У Дніпрі водяться майже всі з відомих в Україні понад 70 видів риб. Нижня частина річки багатша на рибу — там водиться 60—65 видів, тоді як біля Києва — лише 40. Найпоширеніші — коропові, прохідні й напівпрохідні риби (оселедці, осетрові, тараня та інші), які раніше заходили високо по течії, але після спорудження водосховищ затримуються на греблі, а то й взагалі не виходять із нижньої течії.
У верхньому Дніпрі зовсім зникло чимало типових річкових риб, зокрема прохідні риби — білуга, чорноморсько-азовський осетер та оселедець, лосось, річковий вугор, а також зменшилась чисельність стерляді, підуста, головня, в'язя, жереха, линка. Їхнє місце займають озерні форми: лящ (близько 40 % вилову), щука, сом, короп, плітка, окунь.
У цілому за час існування водосховищ видовий склад риби в Каховському водосховищі зменшився від 67 до 56, в решті — від 58 до 45—50. З наявних 56 видів риб дніпровських водоймищ — станом на 2006 рік — 13 долучають до сміттєвої (непромислової) риби, що через малі розміри не мала промислового значення. Корисними були лише 23 види.
У середині 50-х років річка давала близько 80 % усієї виловленої в річках УРСР риби: 7800—11 000 тонн на рік. У середині 90-х — 18 500 тонн, що в грошовому еквіваленті перевищувало 33 мільйони гривень, а в 2000 році — 7000—8000 тонн на рік.
Також у Дніпрі водиться 2 види раків: довгопалий (вузькопалий) та товстопалий.
=== Птахи ===
З майже 250 видів птахів, що гніздяться в Україні, 100 — постійні або тимчасові мешканці річок, озер і боліт басейну Дніпра. Типово водними мешканцями є пірникози, що облаштовують житло на воді й на сушу майже не виходять. На узліссях заплавних лісів, що прилягають до боліт і заплави річки, розміщуються колонії сірих чапель. Останнім часом серед них можна бачити велику білу чаплю й поки що дуже рідкісну — руду чаплю. На Дніпрі і його притоках також живе квак, що гніздиться на деревах. Тимчасово живуть на Дніпрі і качки, гуси та лебеді, які пізно восени відлітають у райони Чорного і Середземного морів. Хижі птиці скопи (занесені до Червоної книги України) гніздяться поблизу води на високих деревах, а кулик-сорока й малий пісочник живуть на піщаних мілинах. На луках біля Дніпра можна побачити чибіса (чайка) та малого й великого грицика, на берегах — білу плиску, що гніздиться в берегових схилах або просто в ямці на березі. Також на обривистих берегах річок часто зустрічаються нірки берегових ластівок, інколи вони можуть утворювати великі колонії на декілька сотень нірок. Біля заліснених ділянок річки з урвистими берегами зустрічається рибалочка. Також характерні мешканці очеретяних, комишових і осокових чагарників вздовж берегів — очеретянки. Найбільша й найпомітніша — велика очеретянка. Часто зустрічається і чагарникова, ставкова та лучна очеретянки.
Прижилися біля Дніпра навіть сірі ворони — вони збирають на березі молюсків і мертвих рибок, а також нападають на багатьох птахів і їхні гнізда.
=== Ссавці ===
У басейні Дніпра живе близько 30 видів ссавців, що належать до 4 рядів: комахоїдні, рукокрилі, хижі та гризуни.
На Дніпрі живуть хохулі — представники ряду комахоїдних, найстаріші ссавці в Україні. Хохуля — цінний хутровий звір, занесений до Червоної книги України.
Рукокрилі, що ведуть вечірній і нічний спосіб життя, менш вивчені тварини. У басейні Дніпра мешкає ставкова (занесена до Червоної книги України) і водяна нічниця.
У затонах живе річкова видра, а біля річки й частково у воді — норка. Вони належать до хижих звірів, їх занесено до Червоної книги України. Водиться в Дніпрі та його притоках і річковий бобер — найбільший гризун Євразії. Полювання на нього в Україні заборонене. Також у Дніпрі живе нутрія. А в 1944—1946 роках в Україну завезли північноамериканського гризуна ондатру, який також прижився на річці та її притоках.
== Історія ==
Дніпро тісно пов'язаний з історією східних слов'ян, які розселялися по річці та її притоках — Прип'яті, Десні, Росі тощо. Тоді річки були основними шляхами — вони зв'язували віддалені землі і сприяли об'єднанню племен в одну державу — Київську Русь. Середнє Подніпров'я на чолі з Києвом було давнім культурним центром, навколо якого на межі VIII—IX століть об'єдналися східні слов'яни. По Дніпру та його притоках поширювалась культура Київської Русі — писемність, архітектура, мистецтво, — виникали великі міста, що своєю чергою ставали центрами розселення людей і розвитку господарства.
=== Перші згадки і назва ===
Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своїх «Історій», що називається «Мельпомена». Геродот відвідав грецькі колонії на берегах Дніпровського лиману за 450 років до нашої ери, а також плавав по річці до самих порогів. Опис Дніпра вище порогів історик зробив за розповідями купців, що плавали по річці в торгових справах. З того часу про велику слов'янську річку писали безліч істориків і письменників — і давніх часів, і Середньовіччя. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі «Повість врем'яних літ» і у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім».
Назва річки «Дніпро» вперше трапляється в літературних пам'ятках першої половини IV століття нашої ери. Походить від давньосхідноіранського «велика річка». До того річка мала давньогрецьку назву Борисфен, що означає «той, що тече з півночі». Предки українців, давні східні слов'яни, називали її Славутичем («син слави») — ця назва досі зрідка використовується як синонім, особливо як поетична назва; римляни називали річку Данаприс, турки — Узу або Узи. Деякі дослідники схиляються до думки, що Дніпро в давнину називався Сіндгу, Сінд, Інд, оскільки в пониззі річки існувала Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія.
=== Середньовіччя ===
Дніпро з'єднував Київську Русь з іншими державами й народами. Річкою пролягав стародавній торговий шлях, що в Лаврентіївськім літописі названо «великим шляхом з варяг у греки». Варязький шлях зв'язував Чорне та Балтійське моря і вів до Візантії.
Нижнє Подніпров'я та північне узбережжя Чорного моря в давнину були важливими районами торгівлі — тут знаходились колонії фінікійців, греків, а пізніше, в Середньовіччя, — венеційців та генуезців.
Також ці райони в давні часи були ареною боротьби з азійськими ордами — хозарами, печенігами, половцями, татаро-монголами. Зміцнення кочівників, з одного боку, й ослаблення Києва, з другого, були причиною того, що Дніпровий шлях ставав все менш доступний і з кінця XII століття його функції став перебирати на себе Дністровий шлях зі столицею Галицького князівства — Галичем. Завоювання України татарами остаточно знівелювало значення Дніпрового шляху й міст на ньому. Відродилося воно лише в XVI столітті.
На Дніпрі було засновано козацьку вольницю Запорозьку Січ, звідки козаки на швидких чайках здійснювали походи до османських берегів. Водами Дніпра вони спускалися крізь Кінбурнську протоку до Чорного моря й нападали на ворожі фортеці. Січ неодноразово міняла своє місце, але лишалася в районі Дніпрових плавнів: болота та плавні захищали її від татар і османських галер.
=== Ранній новий час ===
За Богдана Хмельницького Дніпро став головною річкою козацької держави. В добу «руїни», коли держава Хмельницького розпалася на Лівобережну й Правобережну з окремими гетьманами, війни між претендентами, що намагалися об'єднати державу, супроводжувалися переходами через Дніпро (зокрема, походи Тетері, Брюховецького і Дорошенка в 1660-х роках).
Згодом Дніпро на довгій лінії від Лоєва до Кременчука (за винятком околиць Києва) став кордоном московської й польської сфери інтересів аж до 1793 року. В межах Литовсько-Польської держави господарське значення мала верхня частина річки й її праві притоки, зокрема Прип'ять, і Десна: ними перевозили товари на захід і північний захід — до Вісли, Німана й Балтійського моря.
У XVIII столітті в Європі на водний транспорт звернули особливу увагу — Дніпро сполучили каналами з іншими річковими системами: в 1765—1768 роках — з басейном Німану каналом Огінського, в 1775 закінчили спорудження Королівського каналу, що зв'язав Дніпро з Віслою (через Мухавець, притоку Бугу, з притокою Прип'яті Піною). Обидва канали були споруджені з приватної ініціативи, щоб дати можливість транспортувати й сплавляти ліс з Полісся до балтійських портів — Гданська й Клайпеди. А на теренах Білорусі в 1797 році збудовано Березинський канал, що з'єднав Дніпро із Західною Двіною.
=== Новий і новітній час ===
Наприкінці XVIII століття басейн Дніпра перебував під контролем Російської імперії. Уряд країни намагався провести регуляцію річки й усунути пороги, щоби створити суцільний водний шлях. Проте із розвитком залізниць, проєкти трансформації Дніпра не було реалізовано. Річка залишалася поділеною на дві частини: передпорозьку і запорозьку.
В ході Другої світової війни, в другій половині 1943 року, на Дніпрі відбулася битва між арміями СРСР і Німеччини. З обох боків у ній взяли участь до 4 млн вояків, а фронт битви розтягнувся на 1 400 кілометрів. В результаті чотиримісячної операції Червона Армія закріпилася на лівому березі Дніпра, форсувала річку й, створивши декілька плацдармів на правому березі, захопила місто Київ. Битва за Дніпро була однією з найбільших битв в історії Другої світової війни.
=== Дослідження річки ===
В історії дослідження Дніпра розрізняють кілька періодів. Початковий — це період збору інформації про річку. Перші загальні відомості були опубліковані в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік).
Наприкінці XVII — першій половині XVIII століття виконувались досить значні роботи зі створення в дніпровських порогах проходів — каналів, щоби забезпечити наскрізний рух річкою. Однак ці роботи не дали бажаних результатів.
Наступний період — це друга половина XIX — початок XX століття, коли різко зросли технічний рівень і обсяг досліджень, почалися стаціонарні роботи й розвинулась мережа спостережних пунктів за водним режимом річки. Організовані вони були на початку XIX століття. Перший постійний водомірний пост на Дніпрі відкрито поблизу Києва 1804 року, а регулярні водомірні спостереження розпочалися в 1839 році. Вже наприкінці XIX століття з'явилися підсумкові наукові праці. Серед них виділяють двотомне ілюстроване видання Миколи Максимовича «Днепр и его бассейн» рос., що вийшло в Києві в 1901 році. Максимовича вважають основоположником наукових гідрологічних досліджень Дніпра та його басейну.
== Пороги ==
До початку XX століття в руслі Дніпра були пороги — між містами Дніпро і Запоріжжя. На сьогодні їх затоплено водами Дніпровського водосховища. Якщо каміння й скелі перетинали частину течії, вони називалися заборами, якщо всю річку — порогами. В середній течії Дніпра існувало 9 порогів, 30—60 заборів та 60 островів. Загальна довжина ділянки, де вони знаходились, — близько 65—75 км, висота падіння води — 30—40 м. Найбільше судноплавству перешкоджали пороги, вони розміщалися в такому порядку:
Кодацький поріг,
Сурський поріг,
Лоханський поріг,
Дзвонецький поріг,
Ненаситецький поріг (Ненаситець або Ревучий; лоцмани називали його Розбійник або Дід),
Вовнизький поріг (лоцмани називали його Онук),
Будильський поріг (Будило),
Лишній поріг,
Вільний поріг.
Перші роботи з розчищення порогів звелів виконати ще Петро І. У 1803—1805 роках у найбільшому й найгрізнішому Ненаситецькому порозі обладнано двокамерний шлюз із підпором 4,27 м. Проте його конструкція виявилася недосконалою й шлюз зруйнувався.
За проєктом Шитова (16 шлюзів на обхідних каналах уздовж порогів) велися роботи в 1833 та 1843—1853 роках. Вони дали змогу подовжити сплавну навігацію річкою на 1,5—2 місяці, а в деякі роки — й на все літо.
Із розвитком залізниці роботи на Дніпрі відійшли на другий план, хоча проєкти приборкання порогів все ще розроблялися (1878, 1880—1884, 1891 роки). Лише в 1905 році в проєкті шлюзування порогів інженерів Максимова й Графтіо з'явилася ідея використати енергію самої річки.
На початку XX століття річище Дніпра біля Києва закріпили й поглибили русло: завдяки цьому глибина річки вище Києва сягала 0,8 м, між Києвом і порогами — до 1 м, нижче порогів — до 1,8 м, а нижче Каховки — навіть до 4,2 м. Також збудовано порт у Києві й впорядковано ряд пристаней.
У проєктах 1910—1913 років (інженер Шаппюї, професор Гольє, професор Бахметьєв) вперше передбачалося регулювання стоку для підвищення потужності гідростанції. Але проєкти затоплення порогів, створення гідроелектростанцій і з'єднання Дніпра судноплавними каналами з Двіною (шлях Херсон—Рига), Віслою (Київ—Гданськ) та Дінцем і Донецьким басейном не було реалізовано через Першу світову війну. Не зміг їх втілити й Департамент Водного Господарства новоутвореної УНР. Але, попри недостатні роботи, транспортове значення Дніпра перед першою світовою війною зросло.
== ГЕС і водосховища ==
З русла Дніпра, яке протікає теренами України, в природному стані збереглося лише 100 км. Решта — зарегульована каскадом дніпровських водосховищ: Київським, Канівським, Кременчуцьким, Кам'янським, Дніпровським, Каховським із загальною площею водного дзеркала 6 979 км² і повним об'ємом 43,8 км³ води, що відповідно становить 94,7 і 90,8 % до загальної кількості всіх великих водосховищ України.
Масові проєктні й практичні будівельні роботи на Дніпрі розпочалися в 1927 році, після початку спорудження Дніпровської гідроелектростанції (ДніпроГЕС), а з нею й цілої низки гідровузлів. Ця праця багатотисячного колективу проєктантів і будівельників завершилася 1980 року. За цей час річку від державного кордону з Республікою Білорусь до Каховки перетворили на каскад водосховищ.
Найвідоміша — Дніпровська ГЕС у Запоріжжі, її побудовано в 1927—1932 роках, мала потужність у 558 МВт. Під час Другої світової війни станцію частково зруйновано, а до 1950 року — відновлено. В 1969—1975 роках введена другу чергу станції — ДніпроГЕС-2.
Каховську ГЕС побудували другою — в 1950—1956 роках, за нею — Кременчуцьку — в 1954—1960, Київську — в 1960—1964, Середньодніпровську — в 1956—1964, і в 1963—1975 роках Канівська ГЕС завершила Дніпровський каскад гребель.
Первістком каскаду водосховищ було Дніпровське (воно ж — озеро ім. Леніна, оз. Дніпровське), заповнено в 1932—1933 роках. З початку Другої світової війни й до 1946 збереглась лише пригреблева ділянка, а в 1947 водосховище заповнили до сучасного рівня.
Другим споруджено Каховське водосховище — в 1955—1958 роках, потім — Кременчуцьке (1959—1961), Кам'янське (1963—1965), Київське (1964—1966), Канівське (1973—1976).
Крім дніпровського каскаду великих водосховищ, у басейні Дніпра функціонує 498 водосховищ меншого розміру (45 % від загальної кількості водосховищ України) із загальною площею водного дзеркала 750 км² і повним об'ємом 2,22 км³ води.
У басейні Дніпра створено 24043 ставки (48 % від загальної кількості ставків України) із загальною площею водного дзеркала 1532,8 км² і повним об'ємом 2,09 км³ води.
На початку 2000-х років водойми почали надаватися в оренду. У басейні Дніпра в оренді перебуває 41 % водосховищ і 32 % ставків.
== Судноплавство ==
До середини XIX століття по Дніпру плавали переважно на плотах (поміж тим сплавляли ліс) і на дерев'яних суднах (перевозили зерно та інші товари). З 1857 року бере початок регулярне пароплавство на всій течії річки: і вище, і нижче порогів.
Нині Дніпро судноплавний упродовж 1990 км від гирла, системою каналів сполучений із річками стоку Балтійського моря (Західною Двіною, Німаном, Західним Бугом). Дніпро дуже важливий для транспорту і економіки України: на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина (близько 60 %) річкових перевезень вантажів і пасажирів. Всі водосховища обладнані великими шлюзами, що дозволяють суднам розмірами до 270×18 метрів мати доступ до порту Києва. Річка також використовується пасажирськими суднами: популярність круїзів Дунаєм і Дніпром росте з кожним роком.
По течії Дніпра Україною є шість шлюзів (Київський, Канівський, Кременчуцький, Кам'янський, Запорізький, Каховський). За їх проходження стягується плата, розмір якої залежить від модуля судна (куб. метрів) та виду плавання — закордонне чи каботажне.
== Мости ==
У літописах, починаючи з XI століття, трапляються згадки про мости через Дніпро, зокрема, в Києві. Мости того часу будували з дерева, вони мали досить великі розміри, але були ненадійні. Кожну весну під час льодоходу їх розбирали або вони самі руйнувалися, і потрібно було будувати нові переправи через Дніпро та його притоки.
На сьогодні (початок ХХІ ст.) річище Дніпра перетинають до 100 різних мостів, залізничних та автомобільних, з них 23 мости — знаходяться в Росії, 21 міст — в Білорусі та близько 50 — в межах України. Найбільше їх у великих містах: Смоленськ (3), Орша (4), Могильов (4), Жлобин (3), Київ (9), Дніпро (5), Запоріжжя (4). В Черкасах збудовано найдовшу інженерну споруду не лише на річці, а й у всій Україні. Після створення Кременчуцького водосховища виникла потреба в будівництві моста через водойму. Вирішено було насипати через водосховище довгу дамбу, а біля самого міста збудувати міст, під яким могли пропливати різнотипні судна. Його було завершено в 1960 році. Довжина самого моста становить 1 174 м. Він складається з двох частин — автомобільної та залізничної; існує також тротуар для пішоходів. Перед мостом із черкаського боку намита дамба довжиною 0,9 км, інша ж частина, із золотоніського боку, становить 10,5 км. На третьому кілометрі після моста дамба розширюється й на ній збудовано роз'їзд Панське, що має назву села, яке тут знаходилось до будівництва водосховища й було затоплено його водами. 2009 року проведено капітальний ремонт автомобільної частини моста, що останній раз ремонтувалась в 1985 році.
== Екологія ==
Господарські об'єкти у басейні Дніпра протягом десятиліть нарощували водокористування без урахування економічних та екологічних наслідків для України, зазначають екологи. В басейні річки зосереджено чимало промислових виробництв із переважанням «брудних» галузей (металургійна, хімічна, вугільна), найбільші енергетичні об'єкти та масиви зрошуваних земель, з яких виноситься значна кількість агрохімічних засобів (добрива, пестициди).
Через них річка — на межі гідроекологічної кризи, бо самовідновлювальна здатність Дніпра й багатьох річок басейну вже не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги, зазначають екологи.
У басейні Дніпра дуже забруднені ґрунти, поверхневі та підземні води. Настільки, що їх очищення за наявних технологій стає неможливим.
Забруднення води і водозбірних ландшафтів великою кількістю хімічних сполук, більшість із яких не властива живому, призвело до зміни в багатьох річках басейну природного хімічного типу води і різко ускладнило одержання якісної питної води на очисних спорудах.
Вчені НАН України вважають, що Дніпру загрожує екологічна катастрофа. Згідно з Водним кодексом, зарегулювати можна тільки певну частину річки, а Дніпро зарегульований практично на всьому протязі. Через те, що швидкість течії знижена, природні властивості самоочищення річки порушені, а 30 % затоплених площ — найбагатші заплавні землі. На мілководді йде активне розмноження синьо-зелених водоростей. Вони гниють, поглинаючи з води кисень і за прогнозами, перетворять Дніпро на мляву пустелю впродовж найближчих 300 років.
— розповів у червні 2016 року на пресконференції в Забебе директор Інституту проблем природокористування та екології НАН України, член-кореспондент НАН України Аркадій Шапар.
=== Водокористування ===
Тільки в 2001 році з Дніпра було забрано 9,641 млрд м³ води, використано — 7,589 млрд, скинуто — 5,718 і безповоротно спожито — 2,219. З використаної води 60 % (або 4,525 млрд м³) припадає на виробничі потреби, 13 % (0,974 млрд м³) — на зрошення, 21 % (1,583 млрд м³) — на господарсько-питні потреби і 2 % (або 0,148 млрд м³) — на сільськогосподарське водопостачання. Каналами Дніпро-Донбас, Північно-Кримським та Каховським щороку за межі басейну перекидається 5—6 млрд м³ води.
За даними Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук, використання води питної якості на технологічні потреби становить близько 50 %. Приблизно 90 % цих витрат можна задовольнити за рахунок повторного використання води в системах промислового та комунального водозабезпечення. Втрати води під час транспортування становлять 10—20 %, нераціональне використання та втрати її у житловому фонді — більш як 20 %, у промисловості — 20—30 %. За оцінкою лабораторії раціонального використання водних ресурсів Київського національного технічного університету будівництва і архітектури, лише завдяки раціональному використанню води в усіх галузях у басейні Дніпра можлива її економія в обсязі 8 км³ на рік.
Загалом Дніпро забезпечує водою 2/3 території України. Зокрема майже 35 мільйонів людей (70 % населення країни), 50 великих міст і промислових центрів, понад 10 000 підприємств, 2 200 сільських і понад 1000 комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем і 4 атомні електростанції.
Нині водою Дніпра користується 70 % населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина
Воду з Дніпра споживають жителі Києва (до 30 % питної води для киян подається збудованою у 1939 р. Дніпровською водопровідною станцією), Дніпра, Запоріжжя, Черкас та інших міст і містечок вздовж річки.
Водокористування в басейні Дніпра має власну історію. Особливо вона непроста і показова у столиці. Так, перший водозабір на піщаних фільтрах для централізованого водопостачання питною водою з Дніпра було збудовано у Києві — у 1872 р. (в районі Поштової площі). Водозабір діяв до 1908 р., коли через спалах епідемії холери був закритий. Надалі київський водопровід близько 20 років використовував лише підземні води. На сьогодні (початок ХХІ ст.) водопостачання Києва здійснюється з трьох джерел: 55 % — з р. Десна; 28 % — з р. Дніпро; 17 % — підземні води.
Першу централізовану каналізаційну мережу у басейні Дніпра було збудовано також у Києві — у 1894 р.. Стічні води подавалися на поля зрошення та поля фільтрації, розташовані на піщаних ґрунтах вище Києва (район Куренівки). У 1909 р. у заплаві р. Либідь спорудили Либідський каналізаційний колектор, яким стічні води подавалися на відстійники біля Лисої гори, а потім скидалися у Дніпро. Лише у 1964 р. було збудовано на лівому березі Дніпра першу чергу потужної Бортницької станції аерації для очищення стічних вод Києва, яка за пів століття експлуатації вже теж застаріла і вимагає реконструкції (очищає 413 млн м³ стічних вод).
=== Стан підземних вод ===
Через господарську діяльність людини триває інтенсивне забруднення підземних вод. Найбільш забруднені ділянки знаходяться переважно біля великих промислових та сільськогосподарських об'єктів, а також населених пунктів. Найбільші порушення — в економічно розвинутих районах Дніпропетровської та Запорізької областей із високим рівнем розвитку промисловості, сільського господарства та великою густотою населення. Головними джерелами забруднення є накопичувачі промислових та побутових рідких і твердих відходів, мінералізовані шахтні та рудникові води, мінеральні добрива та отрутохімікати, накопичувачі відходів на тваринницьких комплексах і фермах.
У межах басейну Дніпра розташовано близько 1000 фільтрувальних накопичувачів, 80 % яких зосереджено в південній частині басейну. Сумарний обсяг зібраних у них високомінералізованих вод досягає 1 км³, з них 77 % припадає на Дніпропетровську область. З накопичувачів до підземних водоносних горизонтів переходять розчини солей, нафтопродукти, ароматичні речовини тощо.
Так, надзвичайно складна екологічна ситуація склалася у районах міст Узин, із загальною площею забруднення нафтопродуктами близько 100 км³, та Біла Церква, де під загрозою існування опинився дендрологічний парк «Олександрія».
У гірничодобувних районах Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Полтавської областей до підземних горизонтів регулярно надходять високомінералізовані дренажні, рудникові та шахтні води. Так, загальна площа забруднення підземних вод у районі Кривбасу становить близько 300 км³.
Таким чином, у басейні Дніпра сформувалися великі осередки забруднених підземних вод, зокрема в районах:
Дніпра—Кам'янського — стічними водами об'єктів хімічної і металургійної промисловості;
Новомосковська—Павлограда — шахтними водами і відходами тваринницьких комплексів;
Кривого Рога — шахтними водами та стічними водами металургійних заводів;
Житомира—Рівного — стічними водами підприємств хімічної і легкої промисловості, а також господарсько-побутовими стічними водами.
=== Радіаційне забруднення ===
Внаслідок Чорнобильської катастрофи радіонуклідами, переважно цезієм-137, стронцієм-90 та плутонієм-239 (240), була забруднена значна територія України, в тому числі — частина басейну Дніпра та всі водосховища каскаду. Основна кількість радіонуклідів потрапила до Дніпра впродовж першого післяаварійного періоду, і сумарна бета-активність води поблизу Києва в травні 1986 року становила 5×10−8 Кі/л, що в 100—1000 разів перевищувало природний фон. Однак вже влітку того ж року активність води зменшилась у декілька разів.
Найважливішим є факт викиду з реактора четвертого блоку ЧАЕС близько 2000 Кі ізотопів плутонію-239 (240), період напіврозпаду якого — 24 110 років. Переважна більшість плутонію знаходиться в мулі Київського водосховища (там близько 60 млн т) і в ґрунті навколишньої території.
Водосховища дніпровського каскаду є своєрідними накопичувачами радіоактивного забруднення. Основна частина радіонуклідів зосереджена в мулі, тканинах рослин і водних тварин, які є концентраторами цезію та стронцію.
За даними радіаційного водного моніторингу, з моменту аварії на ЧАЕС до грудня 1995 року у Дніпровський каскад водосховищ з аерозольним випаданням і річковим припливом надійшло не менш як 6 000 Кі цезію-137 і 5 000 Кі стронцію-90. За вказаний час у Чорне море Дніпром було винесено близько 40 Кі цезію і близько 1400 Кі стронцію. Таким чином, екосистеми водосховищ затримали не менш як 99 % цезію-137 і 70 % стронцію-90 від усієї кількості радіонуклідів, що надійшли у водойми в результаті аварії.
Хоча вже у 1994 році спостерігалося зменшення концентрації ізотопів у водосховищах у 100 разів, порівняно з 1986 роком, однак вона все ж у 35 разів перевищувала рівень, що передував катастрофі.
Чорнобильська аварія практично знищила річку Прип'ять та весь її басейн в 122 тисячі км², який нині придатний лише для заповідної зони.
=== Негативні природні явища ===
Ситуація у басейні Дніпра ускладнюється значним рівнем розвитку ерозійних процесів та берегоруйнування. Розораність території водозбору досягла 65 %, а в Херсонській області і басейнах деяких малих річок — 80—85 %, тоді як оптимальний рівень — 40 %. Лісистість території басейну в середньому досягає 14 %, тоді як оптимальний рівень — 30 %. За останні 25 років загальний вміст гумусу в ґрунті зменшився на 10 %. Продукти ерозії, потрапляючи в воду, замулюють її і забруднюють органічними сполуками, мінеральними добривами, зокрема азотом та фосфором.
Протяжність берегової лінії Дніпровських водосховищ — 3 079 км, причому 1 110,9 км — абразійно-ерозійні береги, які потребують закріплення. Всього необхідно закріпити 302,7 км берегів водосховищ. Внаслідок руйнування берегів уже втрачено 6 176 га землі. Тільки з 1960 по 1995 рік до водосховищ надійшло 337 млн м³ продуктів руйнування берегів.
Триває підтоплення земель у зонах водосховищ. Їх уже більш як 200 000 га. У басейні підтоплено понад 100 міст та селищ міського типу. З цим пов'язані такі негативні явища, як деградація земель, замулення та заболочення тощо. Крім того, це суттєво вплинуло на активізацію небезпечних екзогенних геологічних процесів (зсувів, карсту, просідань тощо), в першу чергу в межах промислових міст — Дніпра, Запоріжжя, Черкас та інших.
=== Якість води ===
Негативні чинники в сукупності, призвели до занепаду всієї екосистеми басейну Дніпра, зокрема до погіршення якості води. Аналіз багаторічних спостережень показав, що за збереження задовільної природної мінералізації води в межах 300—350 мг/дм³,
найпоширенішими забруднювальними речовинами річок басейну Дніпра є нітрити, азот амонійний, біогенні та органічні речовини, важкі метали, нафтопродукти і феноли. Виявлена концентрація їх свідчить про порушення норм якості води, прийнятих для водойм рибогосподарського та культурно-побутового призначення.
Через спад виробництва, забруднення водосховищ Дніпра загалом зменшилось. Однак спостерігається тенденція до збільшення у воді вмісту легкоокислюваних органічних сполук, азоту амонійного, азоту нітритного.
За рівнем хімічного і бактеріального забруднення вода більшості річок басейну Дніпра класифікується як забруднена та брудна.
Найвища забрудненість сполуками важких металів спостерігалась на таких річках, як Горинь, Тетерів, Гнилоп'ять, Псел, Самара, Рось, Інгулець. Максимальна концентрація сполук міді в окремих випадках коливалась у межах 34—96 гранично допустимих концентрацій (ГДК), цинку та марганцю — 10—91 ГДК.
У воді Ірші, Ірпіня, Унави, Сейму — підвищений вміст азоту амонійного, фенолів, нафтопродуктів. Зріс вміст азоту амонійного і в Десні. Крім того, річка забруднена цинком — до 19 ГДК, марганцем — до 12 ГДК, нафтопродуктами — до 32 ГДК. У Росі збільшився вміст азоту амонійного, спостерігались випадки значного забруднення сполуками цинку, марганцю, нафтопродуктами. Вода в Сулі, Удаї, Пслі, Хоролі, Ворсклі, Мерлі, Орілі, Берестовій, Самарі, Вовчій забруднена легкоокисними органічними речовинами, фенолами, сполуками міді, марганцю. Вода у Мокрій Московці забруднена азотом амонійним, нітритним, сполуками важких металів. На річках Самарі, Вовчій, Солоній протягом року спостерігалися випадки надмірного забруднення сульфатами.
Київське та Канівське водосховища забруднені переважно азотом амонійним, фенолами, сполуками міді, цинку та марганцю. Кременчуцьке та Кам'янське — азотом нітритним, сполуками міді, цинку, марганцю. Основні забруднювачі Дніпровського водосховища — сполуки міді (до 11 ГДК), цинку (до 32 ГДК), марганцю (до 10 ГДК) та феноли (до 8 ГДК). Забруднення сполуками цинку у водосховищі в окремі роки досягає майже 100 ГДК.
За даними звітності Держводгоспу України, лише у 2006 році в басейн Дніпра потрапило 321 тонна нафтопродуктів, з них 194 тонни — безпосередньо в русло Дніпра; 820 тонн заліза, 18 тонн міді, 6,6 тонн нікелю, 70 тонн марганцю, 229 тонн фтору, 9936 тонн кальцію, 26 тонн калію, 3 435 тонн натрію, 4 074 тонни фосфатів.
Забруднення води у басейні Дніпра призвело до порушення природних процесів самоочищення водних об'єктів і значно ускладнило проблему одержання якісної питної води на водопровідних станціях. Водопровідні очисні споруди вже не можуть перешкодити надходженню до питної води значної кількості неорганічних та органічних забруднюючих речовин, спільна дія яких на організм людини небезпечна для здоров'я.
=== Заповідні зони ===
До Дніпра прилягає понад 10 заповідних зон України. Найбільші з них:
Кременчуцькі плавні — регіональний ландшафтний парк, розташований між двома частинами Кременчука у середньому Подніпров'ї. Створено 12 липня 2001 року. Площа — 5 080 га.
Канівський природний заповідник — створений в 1923 році природний заповідник площею 2 049 га неподалік Канева (Черкаська область) на правому березі і заплавних островах Дніпра. Межує безпосередньо з могилою Тараса Шевченка на Тарасовій (раніше — Чернечій) горі.
Дніпровсько-Орільський природний заповідник — заповідник у долині Дніпра і плавнів Протовчі (сучасне русло Орілі), створений в 1990 році. Площа — 3766 га.
Національний заповідник «Хортиця» — створений ще у 1965 році, а статус національного отримав 6 квітня 1993 року постановою Кабінету Міністрів України № 254. До його складу входить сам острів Хортиця і прилеглі острови та скелі: Байда, Дубовий, Ростьобин, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочище Вирва на правому березі Дніпра, що мають загальнодержавне та історично значення. Загальна площа заповідника — 2386,86 га.
Найбільші природні заповідники на Дніпрі.
н/д — немає даних
== Дніпро в культурі ==
Дніпро згадується і описується в романах, поезії та прозі, піснях, сотнях історичних досліджень на різних мовах різних часів. В українській літературі річка неодноразово згадується вже в «Повісті врем'яних літ», з нею пов'язується легенда про святого апостола Андрія, оповідання про хрещення Русі Володимиром Святим, про війни засновників Київської Держави з численними ворогами. У «Слову о полку Ігоревім» є звертання дружини князя Ігоря Святославича — Ярославни: «О, Дніпре, Славутичу», яке свідчить про давність шанобливого фольклорного епітета річки — Славутич. Є він і в народних думах: «Тогда козаки собі добре дбали, к Дніпру-Славуті низенько уклоняли» («Дума про Самійла Кішку»).
Згадується річка і в старовинних переказах, піснях. До неї звертаються і в літературі часів Козацької Держави («Вірші на жалосний погреб… Сагайдачного», драма «Милость Божія», козацькі літописи).
Українське відродження XIX століття теж підносить тему Дніпра в літературі та мистецтві. Образ річки пов'язаний з усією творчістю Тараса Шевченка, зокрема як символ історичної долі українського народу. «Здається — кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша славная країна...» («І виріс я на чужині…»). Шевченків «Заповіт» і поховання поета над Дніпром великою мірою визначили і нині живу традицію шанування річки як української національної святині.
До тематики Дніпра-Славути також звертались Максим Рильський, Григорій Чупринка, Василь Симоненко, Павло Тичина, Володимир Сосюра («Іще не скресла крига на Дніпрі» та інші), Микола Вінграновський («Чуєш, Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна» тощо) та багато інших письменників.
Дніпрові краєвиди також популярні серед художників — різних часів і різних країн.
=== Власні назви ===
На честь річки, на берегах якої місто розташоване, назване одне з найбільших міст України Дніпро. Цю назву воно отримало у межах декомунізації 19 травня 2016 року. Попередня назва Дніпропетровськ теж була дана на честь Дніпра і одного з діячів комуністичного руху — Григорія Петровського (прижиттєво), що починав трудову і революційну діяльність у місті. З 1806 року назву Верхньодніпровськ має теперішній райцентр у Дніпропетровській області. У 1936—2016 роках сусіднє місто Кам'янське подібно носило назву Дніпродзержинськ.
З 1944 року видається літературний    журнал «Дніпро». З 1952 року Дніпропетровський радіозавод під назвою «Дніпро» випускав радіоприймачі та радіоли.
У 1960 році в Києві відкрили станцію метро «Дніпро» — першу наземну станцію столичного метрополітену. Вона розташована на мосту через набережну Дніпра. З бічних платформ, що являють собою естакаду над набережною, відкривається вид на дніпровські простори.
Назву «Дніпро» з 1962 року носив і український футбольний клуб із Дніпра, який виступав в українській прем'єр-лізі. Заснований він у 1918 році.
У 1964 році в Києві збудували і відкрили чотиризірковий готель «Дніпро» — недалеко від самої річки, у центрі міста на Європейській площі. Цього ж року назву «Дніпро» надали і київському видавництву художньої літератури «Держлітвидав України», заснованому ще в 1919 році.
У 1967 році у Дніпропетровську було створено Здобне печиво «Дніпро», що стало брендом міста. Печиво має авторський дизайн: орнамент у вигляді дніпровських хвиль та напис по центру «ДНІПРО».
У 1999 році було створено ракету-носій легкого класу «Дніпро» — на базі міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), що підлягали скороченню відповідно до російсько-американського договору.
14 вересня 2008 року в Дніпрі урочисто відкрили стадіон «Дніпро», або «Дніпро-Арена», місткістю 31 003 глядачі, вартістю 65 мільйонів євро. Будівництво тривало 3,5 роки (квітень 2005 — вересень 2008). Він став домашнім стадіоном ФК «Дніпро».
=== День Дніпра ===
Міжнародний день Дніпра відзначається щороку в першу суботу липня. Ця дата покликана привернути увагу громадськості до проблем, пов’язаних з раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів головної водної артерії України.
У листопаді 2003 року Київрада ухвалила розширити перелік велелюдних заходів у місті, та заснувала День Дніпра «з метою донесення до людей проблеми сучасного екологічного стану річки Дніпро, збереження природної рівноваги в басейні річки та культурної спадщини, як основи національної культури, турботи про подальший розвиток традиційних культур та етносів». Відзначається День Дніпра в Києві в першу суботу липня і пов'язується зі святом Івана-Купала.
== Заходи безпеки ==
Постійний контроль за станом безпеки гребель водосховищ та гідроелектростанцій на Дніпрі здійснюють Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Державне агентство водних ресурсів України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Український гідрометеорологічний центр. Щорічно, та при нагальній потребі вони інформують Кабінет Міністрів України, Раду національної безпеки та оборони України, профільні комітети Верховної Ради України щодо стану основних споруд ГЕС та водосховища.
== Примітки ==
== Джерела та література ==
== Посилання ==
Карти Дніпра 1662—1665 рр. // Колекція історичних карт Девіда Рамзі. Internet Archive
Вишневський В. І. Ріка Дніпро. К.: Інтерпрес ЛТД. 2011. 384 с.
Дніпро, Славутиця, грецький Борісфен, Данапрас // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 358. — 1000 екз.
Дніпро // Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В. Г. Скляренко. — К.: ВЦ «Академія», 2014. — С. 185. — 544 с. — ISBN 978-966-580-454-3.
Дніпро // Топонімічний словник України: словник-довідник / М. Т. Янко; Міжнар. фонд «Відродження». — Київ: Знання, 1998. — С. 117—119. — 432 с. — ISBN 5-7707-9443-7.
Відділ проблем Дніпра. Заповідники. Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води [Архівовано 17 грудня 2005 у Wayback Machine.]// На сайті «Сторінка Дніпра»: nature.org.ua (укр.)
Казка про Славуту, Козацький Рід [Архівовано 4 лютого 2012 у Wayback Machine.]// На сайті «Весела абетка»: abetka.ukrlife.org (укр.)
Чупринка Г. Став Дніпро! (вірш) [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]// На сайті «Бібліотека кошового писаря»: pysar.net (укр.)
Водные пути России во второй половине XVIII — начале XIX века// На сайті: year2000.ru (рос.)
Географія Дніпра. Флора і фауна. Екологічні проблеми [Архівовано 19 травня 2008 у Wayback Machine.]// На сайті «Днепра живая вода»: dnipro-live.narod.ru (рос.)
Про Дніпро [Архівовано 1 травня 2009 у Wayback Machine.]// На сайті «Экология окружающей среды стран СНГ»: ecologylife.ru (рос.)
Dnieper River [Архівовано 5 серпня 2011 у Wayback Machine.]// На сайті «Encyclopedia of Ukraine»: encyclopediaofukraine.com (англ.)
Річка Дніпро / Dnipro River (слайд-шоу)
Computer code
Украї́нська мо́ва (МФА: [ʊkrɐˈjinʲsʲkɐ ˈmɔʋɐ], історична назва — ру́ська) — національна мова українців. Належить до східнослов'янської групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї, поряд із романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та найближче спорідненими зі слов'янськими балтійськими мовами. Єдина державна мова України.
Число мовців — орієнтовно 45 млн, більшість із яких мешкає в Україні. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де живуть українці. Українською мовою у світі послуговуються приблизно від 40 до 45 млн осіб; вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.
Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджує україністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови є декілька гіпотез — праслов'янська, давньоруська, південноруська X—XI століття та інші. Але, на сьогодні, остаточно спростовані теорії про давньоруську мовну єдність.
Згідно з нещодавно оприлюдненою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відбиває утворення українців як етносу, що сталося у VI—XVI століттях унаслідок злиття діалектів трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. У XVIII—XX століттях українська мова зазнавала утисків із боку польської та російської влади. Противники створили численні міфи щодо української мови.
Для запису української мови використовують пристосовану кирилицю («гражданка»).
Норми української мови встановлюються у словниках української мови й українському правописі, які затверджуються Міністерством освіти та науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших наукових установ, вищих навчальних закладів. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема, належать такі: Інститут української мови НАН України (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАН України (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (українська мова у зв'язках з іншими мовами).
Центральний орган виконавчої влади, який забезпечує розробку та впроваджує державну мовну політику — Міністерство культури України.
Щороку 27 жовтня в Україні святкують День української писемності та мови. Цього дня відбувається щорічний флешмоб — Всеукраїнський радіодиктант національної єдності — акція Українського радіо, що об'єднує українців по всьому світу навколо української мови.
== Походження ==
== Класифікація ==
Хоча класифікація української мови як східнослов'янської прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її інакше, ніж у рамках ранішої теорії генеалогічного дерева. Згідно з цією теорією, українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева і праслов'янської (можливо, через прабалтослов'янську) та прасхіднослов'янської гілок. На сьогодні остаточно спростовані теорії про давньоруську мовну єдність.
За генеалогічною класифікацією українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину. Ностратична гіпотеза не є загальновизнаною серед лінгвістів.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова. Починаючи з IX—XI століття, обидві мови частково утворювалися на спільній діалектній основі. Зокрема, північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови. До XVI століття обидва народи мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.
За типологічною класифікацією українська є флективною мовою синтетичного типу.
Доктор філологічних наук Костянтин Тищенко вважає, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис із верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), мертвою полабською мовою (19 спільних рис) та словенською мовою (18 спільних рис), ніж із російською (лише 11 спільних рис).
== Відмінності від інших слов'янських мов ==
Українська мова як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.
У лексичному плані найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім — польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та російська (62 % спільної лексики). Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська — від норвезької на 16 %.
Згідно зі «списком Сводеша» для слов'янських мов, українська найбільш близька до білоруської (190 збігів із 207), на другому місці йде російська (172 збігів із 207), за нею — польська (169 збігів із 207).
Власну специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і, найвиразніше, на рівні лексики — так званих лексичних українізмів.
На фонетичному рівні українську мову вирізняє:
найбільша кількість фонем[уточнити] із усіх слов'янських мов — 38;
найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність;
найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні[джерело?].
На морфологічному рівні в українській мові:
послідовно збереглися флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов);
одночасно використовуються варіантні флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (наприклад: директор-у, директор-ові);
існують суміжні способи творення майбутнього часу: синтетичний (ходитиму) та аналітичний (буду ходити).
=== Вплив на інші мови ===
Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську, російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ». До польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий; російської: «вареники» — вареники, «пасека» — пасіка, «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник; до румунської: «ştiucă» — щука, «holub» — голуб; до білоруської «вагітная» — вагітна тощо).
Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить).
== Назва ==
Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI століття, на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до середини XIX століття основною назвою мови, що тепер зветься українською, був вираз «руська мова». Це почало вносити плутанину від миті приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII столітті стали позначати власну мову схожим прикметником (рос. дореф. русскій языкъ).
Після певного часу вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, термін «українська мова» зрештою поступово переміг на всіх українських землях.
Окрім того, протягом певного часу, вживали такі назви:
скіфська, рутенська (лат. lingua Rutenica) в середньовічній Європі та відокремлювали її від білоруської та московської (лат. lingua Moscovitica) (пізнішою російської.
про́ста мова (лат. sermo vulgaris) з кінця XVI ст. іноді в пізньому середньовіччі на противагу книжній (давньоруській) і паралельно церковнослов'янській мовам
коза́цька мова (фр. la lingue cosaque) в Гетьманщині (епізодично)
малоросійське / малоруське наріччя, або південноросійське / південноруське наріччя, у Російській імперії
русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині
козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
руська мова (офіційно) в Польщі
У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» чи «білоруською», лише з часів царя Петра I — «малоросійською».
== Історія ==
=== Давні часи. Формування та усталення мови ===
Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдности (до VI століття н. е.). Писемна історія української мови розпочинається із середини XI століття. Саме з цього часу в церковно-релігійних книгах, написаних церковнослов'янською мовою української редакції, фіксуються її перші засвідчені особливості.
Українська мова перейняла від праслов'янської значний лексичний фонд і чимало граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. Значна частина специфічної для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) поступово з'явилися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (V—VI ст. н. е.), коли на основі населення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися український етнос і відповідно — його мова.
Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.
Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови фіксуються уже в перших відомих сьогодні давньоруських пам'ятках XI—XII століття, що походять із Південної Русі. У процесі переписування старослов'янських перекладів Святого Письма, відомих на території Київської Русі вже з X століття, ченці місцевих монастирів мимоволі збагачували ці тексти окремими фонетичними та морфологічними особливостями тодішньої української мови. Так у пам'ятках київського, ширше — південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови в Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056—1057 років), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144 року, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законѣ і благодати» Іларіона, Повісті временних літ, Галицько-Волинському літописі та інших.
У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов'янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде)
Багато рис української мови зафіксовано в русько-українських пам'ятках XI—XIV ст., які стали нормою української мови (повноголосся, друге повноголосся, український ікавізм, іменники, кличний відмінок, дієслова тощо), а деякі збереглися в окремих українських діалектах.
Церковнослов'янська мова тривалий час співіснувала та взаємодіяла з давньоукраїнською народною мовою, внаслідок цього в XI–XII століттях виробилися два стилі української писемної мови.
Перший стиль ґрунтувався на давньоукраїнської народної розмовній мові; ним писали ділові документи, історичні та художні твори, графіті, робили побутові записи на берестяних грамотах тощо. Основою другого стилю була церковнослов'янська книжна мова; ним писали канонічні та інші релігійні книги, офіційні князівські актові документи, вели церковно-монастирське діловодство тощо.
Кінець XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування фонетико-фонологічних та інших основних особливостей української мови як самостійної мовної системи й початком нового етапу її історії. Більшість зазначених мовних рис досить широко зафіксовано в найдавніших писемних пам'ятках XI—XIII ст. з Південної Русі й систематично виступають у пізнішій писемності XIV—XV ст. і далі. Цей факт переконливо спростовує ще донедавна офіційну й ідеологічно заангажовану версію походження східнослов'янських мов, згідно з якою вважалося, що після праслов'янської епохи понад 500 років тривав східнослов'янський період з давньоруською народністю й спільною для всіх східних слов'ян давньоруською мовою.
Специфічні мовні риси української мови систематично виявляються і в пам'ятках із цих територій пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Україні-Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.
Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й половині XVI — 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід — південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців із місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови.
Найхарактерніші фонетичні, граматичні та лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо.
З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.
=== Новий і новітній часи ===
На початку XVIII століття указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні з початку XVII ст., задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського (Див. Сучасна українська мова). З кінця XVIII століття зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х роках XIX століття розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року).
З початку XX століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державности і практично до кінця 1-ї третини XX століття, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
В цілому по Українській РСР дуже сильно скоротилася частка учнів денних загальноосвітніх шкіл, що навчалися у школах з українською мовою викладання: з 81,4 % у 1950/51 навчальному році до 47,5 % у 1988/89 навчальному році. За цей же період частка учнів шкіл з російською мовою викладання зросла з 17,7 % до 51,8 %.
1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Верховна Рада республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 року.
== Поширеність ==
=== Географія поширення ===
Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдовськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х рр. XX ст. також із кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.
Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х—XI ст.), половці (XI—XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII—XVIII ст.).
Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI—XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також із румунською (Буковина, Північна Бессарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Пінщина, Стародубщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально.
=== Кількість носіїв ===
Українська мова є рідною мовою для переважної кількості українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців) та поза межами України: у Російській Федерації (там нею володіє 1,8 млн осіб), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб, мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб), США (129 тис. мовців), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб, однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб), Румунії (57 тис. мовців), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі та від 20 до 450 тис. осіб із числа трудових мігрантів), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську») та інших країнах.
Українська мова посідає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25 або 22-ге місце у світі. Вона є також третьою або другою за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн до 45 млн осіб, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. Після 2014 року ця цифра поступово зростає.
Річний наклад журналів та інших періодичних видань випущених в Україні українською мовою 2018 року, становив 81 % від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зменшилися з 18 % до 13 %). Станом на 2021 рік, загальний випуск книжкової продукції в Україні (в тисячах примірників), зменшився приблизно в 9 разів порівняно з 2018 роком. Загалом, на книжковому ринку України переважають російськомовні видання, оскільки за даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Російській Федерації.
На наявну викривленість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає взаємовідношенню етнічних українців і росіян на її теренах. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становили 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.
Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року:
українську мову вважали рідною 64,3 % населення;
російську 34,4 %;
іншу — 1,5 %.
Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:
переважно українська — 41,8 %;
переважно російська — 36,4 %;
обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.
Станом на кінець 2020 року, українську мову вважали рідною вже 73 %, спілкуються вдома переважно українською 53 %, російською — 29 % громадян України.
8 листопада 2021 року оприлюднено результати соцопитування: 78 % українців вважають своєю рідною мовою українську, а 18 % — російську, за даними Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Загальнонаціональне опитування проведене з 29 липня по 4 серпня 2021 року в усіх регіонах України за винятком Автономної Республіки Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей.
За результатами соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова з 6 по 12 червня 2024 року, 78 % українців назвали своєю рідною мовою українську, тоді як 6 % вважають рідною російську. Ще 13 % опитаних зазначили, що українська та російська мови є для них рідними однаковою мірою. Опитування проводилося лише на тих територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії.
=== Українська мова в Інтернеті ===
За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33 %, найменша — у Криму — 3,7 %. Щоправда, російськомовними вважались також і ті запити, які подібно писалися що українською, що російською мовами.
У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8 % (у 2009 році — 7 %). Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29 % від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27 %), винятково українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5 %, у 2009 р. — 7 %).
Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: Google, Yandex, Bing (від «Microsoft»), META та Uaport.net. 20 березня 2012 року користувачам мікроблогінгового сервісу Twitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу.
Українська також є однією з доступних мов у сервісі нейронного машинного перекладу DeepL.
Згідно з даними ресурсу w3techs.com, станом на 5 квітня 2021 р. українська мова посідає 16-те місце у світі за використанням в Інтернеті й демонструє швидкий ріст популярності.
Станом на 16 червня 2025 року сайт платформи «Маніфест» містить понад 13 тисяч українськомовних Ютуб-каналів.
Станом на 16 червня 2025 року сайт «КУЛІ» (Каталог української локалізації ігор) містить інформацію про 2909 офіційних, 64 напівофіційних та 752 неофіційні українські локалізації відеоігор.
Як повідомляє Цензор.нет, якщо у 2011 році тільки у Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській, Рівненській і Львівській областях більшість користувачів шукали новини українською мовою, то станом на 2024 рік — вже в усіх західних, центральних і північних областях України та місті Києві.
За даними дослідження Центру контент-аналізу, проведеного в період із 15 серпня до 15 вересня 2024 року, темою якого стало співвідношення української та російської мов в українському сегменті Інтернету, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році використання української мови значно зросло, і вона помітно домінує над російською майже в усіх найпопулярніших в Україні соціальних мережах. Однак якщо взяти до уваги заблоковані в Україні російські соціальні мережі, а також тимчасово окуповані Росією території України (зокрема й ті, що окуповані з 2014 року), то українською мовою писалося 56 % повідомлень, тоді як російською — 44 % повідомлень. В українському сегменті Інстаграму українською мовою писалося 87 % повідомлень; Твіттер (X) і Фейсбук за цим показником сягнули 83 % і 79 %, відповідно. Українська практично зрівнялася з російською за використанням в українському сегменті Ютубу (50 %), при цьому трохи поступаючись російській у ТікТоці (46 %). Найменша частка написаних українською повідомлень була в російських соцмережах: у ВКонтакті (4 %) і в Однокласниках (1 %). Українська мова абсолютно переважає серед користувачів соцмереж у більшості регіонів України: в Івано-Франківській (де нею писали 96,2 % від усіх повідомлень), Тернопільській (94,6 %), Львівській (93,9 %), Рівненській (93,0 %), Волинській (89,5 %), Хмельницькій (88,8 %), Київській (87,2 %), Закарпатській (86,8 %), Чернівецькій (86,1 %), Черкаській (84,3 %), Житомирській (84,0 %), Вінницькій (82,6 %), Кіровоградській (80,4 %), Чернігівській (76,2 %), Полтавській (76,0 %), Сумській (75,0 %), Дніпропетровській (65,0 %), Миколаївській (63,8 %), Харківській (60,3 %), Херсонській (55,7 %) та Запорізькій (53,0 %) областях і місті Києві (68,0 %). Також українською була написана меншість повідомлень в Одеській (43,4 %), Донецькій (8,5 %) і Луганській (3,7 %) областях, місті Севастополь (2,8 %) та Автономній Республіці Крим (1,2 %).
У жовтні 2025 року, після звернення Міністерства цифрової трансформації України, відеострімінговий сервіс Twitch оголосив про додання офіційної української локалізації. За даними аналітичної компанії Streams Charts, у 2025 році українськомовні трансляції на Twitch набрали понад 63,1 млн годин перегляду, завдяки чому українська мова вже стоїть на порозі топ-10 найпопулярніших мов на Twitch, випередивши турецьку, угорську, чеську та шведську мови. 75,8 % годин перегляду україномовних ефірів припало на користувачів з України, на користувачів з Польщі — 6,3 %, на користувачів зі США — 4,1 %, на користувачів з Німеччини — 2,4 %, на користувачів з Румунії — 1,3 %, на користувачів з Молдови та Великої Британії — по 1,1 %, на користувачів з Білорусі та Швеції — по 0,9 %.
=== Діалекти ===
Сучасна українська мова має три наріччя:
північне (поліське) наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей. До північного наріччя належать східнополіський, середньополіський і західнополіський говори. На півночі наріччя межує з перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини.
південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей. До південно-західного наріччя належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський говори.
південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать середньонаддніпрянський, степовий та слобожанський говори. Говірки Середньої Наддніпрянщини лягли в основу сучасної української літературної мови.
Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі й тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами.
Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні й більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст.
У середовищі кобзарів та лірників утворилося українське професійне арґо — лебійська мова.
=== Суржик ===
Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).
Це явище виникло наприкінці XVII — на початку XVIII століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини. Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті XX століття. Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження.
В Україні суржик є варіативним і позасистемним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).
Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні. При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною. Поширеність суржику залежить від мовної освіченості.
== Статус ==
До 1990-х років українська мова орієнтовно 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі.
Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 24 березня 1918 року (Закон «Про державну мову»), а також з 15 лютого 1919 року окремо була затверджена в цьому статусі в Західній області Української Народної Республіки (Закон «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних влад й урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки»), була державною в Карпатській Україні (Конституційний Закон ч. 1 § 4). У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року, коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.
=== Україна ===
Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України, українська мова є єдиною державною мовою України.
Окрім того, ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.
Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У 2018 р. Указ Президента України № 156/2018 передбачає заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України.
Педагогам, які навчають за кордоном українською, оплатять проїзд і страховку. 3 квітня 2019 року Уряд затвердив Порядок направлення педагогічних працівників для роботи у закладах загальної середньої освіти за кордоном, у яких предмети викладаються українською мовою.
=== Придністров'я ===
Придністров'я де-факто контролюється самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, згідно з конституцією якої українська мова є однією з трьох офіційних мов на рівні з російською і молдовською.
Міжнародне товариство де-юре визнає територію Придністров'я «Автономним територіальним утворенням з особливим правовим статусом» Республіки Молдова. Згідно з законом Республіки Молдова: «Про основні положення правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)» українська мова є однією з трьох офіційних мов.
1994 року було створено кафедру української філології у Придністровському університеті ім. Шевченка.
Станом на 2017 рік на території, контрольованій ПМР, діяло три школи з українською мовою викладання (2 % шкіл цієї території).
Згідно з дослідженнями Інституту демократії імені Пилипа Орлика проведеного у 2010—2011 роки в Придністров'ї відбувається русифікація українського населення. Так українці складають 29 % населяння ПМР, але єдина україномовна газета «Гомін» видається мізерним накладом, а інформаційна програма на місцевому телебаченні «Промінь» виходить в ефір лише тричі на тиждень.
=== Сербія ===
Загалом на території Сербії офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов»[недоступне посилання з 07.10.2021]. Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 26 Уставу Автономного краю Воєводина, однією із шести офіційних мов є русинська — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою, у той час як інші — діалектами української мови.
=== США ===
У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойс українська мова, як одна з 22 найбільш вживаних мов у цьому окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади.
=== Ватикан, Святий Престол та Католицька Церква ===
Українська мова є однією з 39 мов радіомовлення Радіо Ватикану.
Відповідно до першого пункту „Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях із 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.“ Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковнослов'янська.
=== Інші країни ===
Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює „Європейська хартія регіональних мов“, зокрема в Польщі, Румунії, Хорватії, Словаччині, Сербії, Боснії і Герцоговині.
Так, у Румунії статус української мови регулюється „Європейською хартією регіональних мов“ та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження „Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001“, яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20 % або більше від загальної кількості населення.
У Словаччині статус української мови регулюється „Європейською хартією регіональних мов“ та Законом від 10 липня 1999 року „Про використання мов національних меншин“ (Постанова № 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях, де кількість українців становить 15 % (до поправок 2011 року — 20 %) або більше від загальної кількості населення.
На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань у Росії) українська мова не має певного статусу.
=== Православні церкви ===
З 1919 року українська мова на рівні з церковнослов'янською є мовою богослужінь в Українській автокефальній православній церкві.
Згідно зі статтею 14 розділу II „Помісний Собор“ Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату її офіційною мовою собору і ведення протоколів була українська мова. Також українська використовувалася як мова богослужінь (літургії), навчання, проповідей, богословської та церковної літератури.
Українська мова використовується для проведення богослужінь у деяких парафіях Української православної церкви, що входить до складу Російської православної церкви на правах самоврядної церкви з правами широкої автономії.
16 квітня 2023 року, під час Великоднього богослужіння Православної церкви України в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, вперше за 300 років молитва пролунала українською мовою. Очолив літургію виконувач обов'язків намісника Києво-Печерської лаври архімандрит Авраамій.
Також українська мова на рівні з англійською використовується в Українській православній церкві Канади, яка є самоврядною церквою в складі Константинопольської православної церкви.
В українських громадах Польської православної церкви українська мова вживається в читанні Святого Письма і в проповіді, причому в лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки.
=== Поширення вивчення мови ===
Понад 1 мільйон 300 тисяч людей з усього світу вирішили вивчати українську мову після початку повномасштабної війни Росії проти України — це дані компанії Duolingo, що випускає програму для вивчення мов. Цікавість до української мови залишається стабільно високою уже понад 9 місяців, вказують у компанії.
Станом на липень 2024 року вже близько 20 американських університетів мають курси української мови, і зацікавленість до її вивчення у США зростає. Також українська мова внесена до стратегічного переліку мов Міністерства оборони США.
Відповідно до результатів опитування, проведеного соціологічною групою „Рейтинг“ 17—18 серпня 2022 року, кількість осіб, хто частіше розмовляє українською вдома, зросла до 51 % (у квітні 2022 року цей показник складав 48 %), третина — двома мовами, 13 % — російською. Понад половини мешканців півдня і сходу двомовні, близько чверті — російськомовні. Використання російської у побуті зменшилося приблизно вдвічі.
=== Іномовлення ===
Українська мова використовується в мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них:
Закарпатська обласна державна телерадіокомпанія «Тиса-1» — український державний телеканал, заснований у 1968 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію Європи, Північної Африки, України, значної частини Росії від Атлантики до Байконура, від Норвегії до Ізраїлю. Мовлення ведеться через супутник Astra 4A (4.8E) (частота приймання — 12671; поляризація — H; SR — 3300; FEC — 3/4), кабельні мережі та on-line через різні інтернет-сайти. Офіційний сайт: www.tysa1.tv
Голос Америки — американський державний телеканал, веде мовлення українською мовою з 1993 року. Станом на 2013 рік транслює понад три години телепрограм українською мовою на тиждень. Веде трансляцію своїх програм через інші телеканали. Офіційний сайт: ukrainian.voanews.com
УТР (Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення“) — український державний телеканал, заснований у 2003 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на Євразію, Північну Америку та on-line. Мовлення ведеться через супутники Hellas Sat 2 (39E) (частота приймання — 11502 МГц; поляризація — H; символьна швидкість — 13 330 Мсимвол/с; FEC — 7/8), INTELSAT 3R (43,1W) (промінь — North Amerika; частота приймання — 12050 МГц; транспондер — № 12; символьна швидкість — 23 700 Мсимвол/с; FEC — 3/4), кабельні мережі та інтернет (пряма on-line трансляція — https://web.archive.org/web/20120624011232/http://utr.gtns.net.ua/). Офіційний сайт: www.utr.tv
Euronews — телеканал Європейської мовної спілки, веде мовлення українською мовою з 2009 року (повноцінне мовлення з 2011 року). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на весь світ. Мовлення ведеться через супутник Astra 1 M (19,2 E) (частота приймання — 12 226; транспондер — 91; поляризація — H; символьна швидкість — 27500; FEC — 3/4; стандарт — MPEG-2/DVB) та через кабельні мережі. Офіційний сайт: ua.euronews.com
Перший Український — український державний телеканал, заснований у 2012 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію від східних провінцій Іспанії до європейської частини Російської Федерації включно. Мовлення ведеться через супутник Amos 2 (4° W) (частота приймання — 10.806 ГГц; поляризація — H; SR — 30000, FEC — 3/4; стандарт — DVB-S/MPEG-2; ID — Pershy Ukraine; провайдер — Spacecom; кодування — немає). Офіційний сайт: www.firstua.com/uk/
Також українською ведуть своє мовлення такі приватні міжнародні телеканали:
Міжнародний Слов'янський Канал
Інтер+
1+1 International
Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких:
Радіо Ватикан — державне радіо Ватикану, веде радіомовлення українською мовою з 1939 року. Радіомовлення ведеться на коротких хвилях та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві 19-хвилинні передачі на добу щоденно (у неділі та свята також півгодинна літургія). Офіційний сайт: uk.radiovaticana.va
Всесвітня служба Радіо Румунія — державне радіо Румунії, веде радіомовлення українською мовою з 1941 року (регулярні передачі з 1994 року). Радіомовлення ведеться на коротких хвилях. Станом на 2013 рік виходить три півгодинні передачі на добу щоденно. Офіційний сайт: www.rri.ro/index2.shtml?lang=12
Радіо Придністров'я — державне радіо невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, створене у 1991 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Радіомовлення ведеться через інтернет. Станом на 2013 рік радіомовлення ведеться 18 годин на добу щоденно. Офіційний сайт: www.radiopmr.org (російською мовою, українською тільки розділ „Новини“)
Polskie Radio dla Zagranicy — державне радіо Польщі, веде радіомовлення українською мовою з 1992 року. Радіомовлення ведеться через інші радіостанції, супутник HotBird 6, супутникову цифрову платформу Cyfra+ та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві передачі (по 10 хвилин та пів години) на добу щоденно. Офіційний сайт: www.polradio.pl/5
Голос Росії — державне радіо Росії, вело радіомовлення українською мовою з 2003 року до 2014 (програма „Моя Україна“ Національного Радіо України, власне мовлення з 2009 року). У основному ефірі транслюється україномовна передача „Моя Україна“, через інтернет — „Новини“, „Сьогодні у світі“ та „Огляд преси“.
Міжнародне радіо Китаю — державне радіо Китайської Народної Республіки, україномовний сайт було запущено у 2008 році. Час від часу з'являються випуски інтернет-радіопрограм. Офіційний сайт: ukrainian.cri.cn
Також українською мовою ведуть міжнародне радіомовлення і приватні радіостанції, а саме:
Радіо «Свобода»
ТрансСвітове Радіо — Україна
Голос Біблії
Радіо Теос
Адвентистське Всесвітнє Радіо — Голос Надії
== Фонетика ==
Українська мова має 38 фонем:
6 голосних: [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и;
32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.
=== Голосні звуки ===
Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того, є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).
Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних із дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.
Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть „йо“, а також (тільки в окремих діалектах) „йи“.
=== Приголосні звуки ===
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якости — ь та твердости — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звук [d͡z] (дз) та звук [d͡ʒ] (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен із них позначають двома літерами.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.
У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].
=== Ортоепія ===
Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [нака́з] (ɑ), [го́рдість] (ɔ), [у́сно] (u), [се́ла] (ɛ), [кри́ца] (ɪ), [лі́вий] (i). Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоў], [молоко].
У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом із наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [иі]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].
Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].
Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.
У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподібнюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш]. Вимовляється [зваз'с'а], [стез'ц'і], [см'ійес':а], не [муц'с'а], [р'іц':і], [зр'їш: и], [жчеплеин':а], пишеться зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення.
У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц']. Вимовляється [робиец':а], [т'ітц':і], [брац'кий], пишемо робиться, тітці, братський.
У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з іншими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється [с'ц'ідити], пишеться зцідити, вимовляється [ссушити], пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.
У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляється [бород'ба], але пишеться боротьба (пор. боротися), вимовляється [проз'ба], але пишеться просьба (пор. просити), вимовляється [ходжби], але пишеться хоч би (пор. хоча).
У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] — у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].
Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [ў], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф]. У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] — [в], [і] — [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.
Чергування [у] — [в], [і] — [й] залежить від того, яким звуком — приголосним чи голосним — закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (Павло Тичина) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (Іван Нечуй-Левицький) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (Олесь Гончар). На початку речення перед словом, що починається приголосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що починається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі багато людей. Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від значення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ураження, вступ, але уступ.
== Графіка ==
Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також „козацький скоропис“, у якому написання літер було іншим („хвилястим“ або „бароковим“). У XVII ст. Петро Могила розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро I під назвою „гражданка“. З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української ортографії відбувалося на базі гражданки.
Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда, Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).
У різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки). Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-х, 1850-х роках, згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.
== Правопис ==
Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, призвели до появи кількох варіантів правопису. Зокрема, виникли правописна система Олексія Павловського, варіант правопису „Русалки Дністрової“ (1837), кулішівка (правописна система П. Куліша), драгоманівка (вироблена в 1870-х рр. у Києві гуртом діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов), желехівка (система Євгена Желехівського (1886), закріплена в „Руській граматиці“ Степана Смаль-Стоцького та Теодора Ґартнера (1893)). З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному „Словарі української мови“ (1907—1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці — „пиши як чуєш“), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.
17 січня 1918 року Центральна Рада видала „Головні правила українського правопису“, які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 року Українська академія наук схвалила „Головніші правила українського правопису“, які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.
23 липня 1925 року Рада народних комісарів Української РСР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.
Після майже річної праці у квітні 1926 р. „Проєкт українського правопису“ надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проєкту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.05 — 6.06.1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як „харківський“ або „скрипниківський правопис“ — від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.
1929 року Григорій Голоскевич видав „Український правописний словник“ (близько 40 тис. слів, погоджений із повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.09.1928 р.).
1933 року правописна комісія на чолі з Андрієм Хвилею затаврувала харківський правопис як „націоналістичний“, негайно припинила видання будь-яких словників, і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, який, як ніколи до того, уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933 року.
Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом „Правила русской орфографии и пунктуации“, що вийшов 1956 року. Від 1960 аж до 1990 офіційною була саме редакція 1960 року.
Після початку „перебудови“ питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Ортографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проєкт обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989-го, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).
Сьогодні, попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до „скрипниківки“, або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.
22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України схвалив нову редакцію правопису, підготовлену Українською національною комісією з питань правопису. Нова редакція повернула до життя деякі особливості правопису 1928 року, які були частиною української ортографічної традиції. При цьому комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини XX — початку XXI ст. вже стала частиною української ортографічної традиції.
Відповідно до висновку Національної комісії зі стандартів державної мови на засіданні від 15 вересня 2023 року (протокол № 83), з урахуванням офіційних листів від Інституту української мови НАН України (вх. № 1396/23 від 14.09.2023), Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України (вх № 1404/23 від 15.09.2023), назви країни-агресора „російська федерація“, „москва“, „московія“, „московське царство“, „росія“, „російська імперія“», «державна дума рф» тощо в текстах неофіційного характеру допускається писати з малої літери та не є відхиленням від норм української мови.
== Лексика ==
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже наявних.
В українській мові є численні запозичення з інших мов: з церковнослов'янської мови (церковнослов'янізми: «приязнь», «злочин»), латини (латинізми: «раптом», «мета»), давньогрецької мови (грецизми: «огірок», «троянда»), різних тюркських мов (тюркізми: «кавун», «тютюн»), німецької (германізми: «фарба», «дах») та російської (росіянізми: «копійка», «вертоліт») мов, менше з польської (полонізми: «ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов.
Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % від білоруської мов. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.
Антропоніміка української мови зазнала сильного впливу християнства та грецької мови.
== Граматика ==
=== Морфеміка ===
В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами.
Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).
Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси (принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).
В українській мові виділяють такі морфеми:
корені (основна значуща частина слів)
афікси
префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
постфікси
суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення)
інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах — водоспад).
Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).
=== Словотвір ===
В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи словотворення.
До морфологічних способів належать такі типи творення:
суфіксальний (за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець);
префіксальний (за допомогою префіксів: давати → надавати, хто → ніхто, в'язати → вив'язати);
префіксально-суфіксальний (одночасним додаванням до твірної основи префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній);
безафіксний (вкороченням твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч).
складання основ і слів (дві й більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат);
шляхом переходу однієї частини мови в іншу: операційна, швидка.
Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазину, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).
=== Морфологія ===
В українській мові традиційно виділяють десять частин мови:
самостійні (можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення — підмета, присудка, додатка, означення та обставини) — іменник, дієслово, прикметник, числівник, займенник, прислівник,
службові (не виконують синтаксичних ролей у реченні) — сполучник, прийменник, частка,
вигук.
Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними. Відмінювання відбувається за сімома відмінками (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина). Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами). Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній.
Іменнику властивий один із трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя або доцент, астроном). Іменник змінюється за числами: одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і II відміні.
Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці) або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций.
За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки).
Дієслово має 4 часи: теперішній (я йду — він йде), минулий (йшов), майбутній, який має три форми: просту (я) піду — (він) піде, складну (я) йтиму — (він) ітиме і складену (я) буду йти — (він) буде йти та давньоминулий (був ішов або йшов був). Інколи по говорах різних етнічних українських земель також подибуємо передмайбутній час (буду прийшов). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду. До дієслова також традиційно зараховують дієприкметник та дієприслівник.
=== Синтаксис ===
==== Порядок розташування слів у реченні ====
Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:
найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний із порядком слів у словосполученні:
узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
додаток — після керівного слова;
обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось із них називається інверсією або зворотним порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.
Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).
==== Заперечення ====
На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).
==== Зв'язки слів у підрядних словосполученнях ====
На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи.
== Стилістика ==
У сучасній українській мові розрізняють такі стилі:
розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні.
художній — стиль художньої літератури.
офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах.
науковий — стиль різного роду наукових праць, навчальної літератури та наукових доповідей.
публіцистичний — поширений у ЗМІ, особливо в публіцистичних та аналітичних матеріалах.
сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.
== Корпусування, національний реєстр і словники ==
Найважливіші словники української мови:
Словник української мови: В 11-ти т. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
Словник української мови: У 20-ти т. / Український мовно-інформаційний фонд НАН України; за ред. В. М. Русанівського. — Київ: Наукова думка, 2010. — Т. 1. А — Б. — 911 с.
Український орфографічний словник: понад 175 тис. слів / уклали В. В. Чумак [та ін.]; за ред. В. Г. Скляренка. — Вид. 9-е, переробл. і доповн. — Київ: Дніпро, 2009. — 1011 с. — («Словники України»). — ISBN 978-966-507-260-7.
Етимологічний словник української мови: У 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1982.
Фразеологічний словник української мови: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1993.
Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. — К.: УРЕ, 1985.
Словник синонімів української мови: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1999.
Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К.: Рад. школа,1989.
Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. — К.: Вища школа, 1975.
Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: словник-довідник. — К.: Вища школа, 1975.
== Див. також ==
Староукраїнська мова
Сучасна українська мова
Історія української мови
Пам'ятки української мови
Долітописна мовна історія українців
Прадавність української мови
Лінгвоцид української мови
Міфи щодо української мови
Граматики української мови
Українська жестова мова
Українська і давньоіндійські мови
Кримськотатарська мова
Кримськотатарська мова в Україні
Мовна норма
Освітній проєкт Мова — ДНК нації
Рутенія. Повернення коду нації
На порталі «Українська мова» ви зможете знайти:
Словник-порадник для дерусифікації і збагачення української мови
Список україномовних ЗМІ та регіональних і тематичних ресурсів онлайн,
Посилання на зовнішні сайти, присвячені українській мові,
Онлайн ресурси для вивчення української мови.
Український Світ
Мови Європи
== Примітки ==
== Виноски ==
== Література ==
Радевич-Винницький, Ярослав (2020). Історія української мови: іноетнічні персоналії. Львів: Апріорі. с. 260 с.
Кубайчук, Віктор (2020). Хронологія мовних подій в Україні : зовнішня історія української мови IX—XX ст. Київ: К.І.С. с. 192 с.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
Українська мова // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 152—153.
Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови Вид. 3-тє. [Архівовано 9 жовтня 2021 у Wayback Machine.] — Київ: Книгоспілка, 1925. — VII, 246, 5 с. / — Українське Видавництво, Краків-Львів. — 1942. — 199 с. [Архівовано 8 жовтня 2021 у Wayback Machine.]
Івах О. Ключ до мови. Коротка граматика української мови [Архівовано 15 квітня 2021 у Wayback Machine.]. — Ч. 1. — Вінніпег: Культура й Освіта, 1943. — 48 с.
Брайчевський М. Походження української писемності. — К.: Наукова думка, 1998.
Булаховський Л. А. Питання походження української мови. — К., 1956.
Гузар О. Лінгвоісторичний аспект унормування українського правопису // Про український правопис і проблеми мови. — Нью-Йорк; Львів, 1997.
Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика [Архівовано 27 грудня 2017 у Wayback Machine.]. — К., 1979.
Коць-Григорчук Л. Лінгвістично-географічне дослідження українського діялектного простору [Архівовано 19 лютого 2022 у Wayback Machine.]. Нью-Йорк: Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. 268 с. (Філологічна секція. Мовознавча серія)
Німчук В. В. Про графіку і правопис як елементи етнічної культури // Мовознавство. — 1990. — № 6.
Паращич В. В., Жовтобрюх В. Ф., Максименко В. Ф. Українська мова. Комплексний довідник. — Харків: Торсінг Плюс, 2008. — 416 с.
Русанівський В. Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов [Архівовано 15 квітня 2021 у Wayback Machine.]. — К., 1985.
Сучасна українська мова [Архівовано 30 грудня 2018 у Wayback Machine.] / О. Д. Пономарів, В. В. Різун та ін.; За ред. О. Д. Пономарева. — 3-тє вид., перероб. — К.: Либідь, 2005.
Das Ukrainische als Kirchensprache. Українська мова в церквах [Архівовано 15 квітня 2021 у Wayback Machine.]. — Wien: LIT Verlag, 2005. — 411 s. — (Slavische Sprachgeschichte, Band 1)
Правда про походження української мови // Український тиждень, 4 жовтня 2012, № 39 (256) [Архівовано 1 грудня 2016 у Wayback Machine.], с. 21—64.
Всеслов'янськість мови українців // Український тиждень № 39 (256) 28.09.2012—4.10.2012.
Гени, мова, Україна [Архівовано 15 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Український тиждень № 16 (233). 20—26.04.2012.
СУЛМ. Морфологія. — К., 1969.
СУЛМ. Синтаксис. — К., 1972.
Український правопис / Ред.: Є. І. Мазніченко, Н. М. Максименко, О. В. Осадча. — К.: Наукова думка, 2012. — 288 c. [Архівовано 14 вересня 2018 у Wayback Machine.]
Царук О. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри [Архівовано 28 грудня 2017 у Wayback Machine.] — Дніпропетровськ, 1998.
Шахматов О., Кримський А. Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв.;— К., 1922.
Костянтин Тищенко. Всеслов'янськість мови українців // Український тиждень. — 28 верес. — 4 жовт. 2012.
Костянтин Тищенко. Гени, мова, Україна // Український тиждень. — 20—26 квіт. 2012.
Світоглядні ресурси української мови у порівнянні з деякими іншими мовами // Вознюк А. В. Язык как дом бытия, картина мира и инструмент мышления человека [Архівовано 15 квітня 2021 у Wayback Machine.]: монография. — Житомир: Koob publications, 2017. — 275 с.  — С. 270  — 273.
== Посилання ==
В'ячеслав Корнієнко. Населення Київської держави розмовляло староукраїнською мовою [Архівовано 29 червня 2020 у Wayback Machine.] // Богдана Костюк, Радіо «Свобода». — 01.03.2020.
Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Український лінгвістичний портал
Мовознавчі праці науковців діаспори на сайті Diasporiana
Словник.нет (тлумачний словник онлайн) [Архівовано 5 січня 2010 у Wayback Machine.]
Російсько-українські словники 14 словників, серед яких словники Уманця і Спілки, Грінченка, академічний словник за редакцією Кримського та Єфремова.
Український правопис 2019 року
Караман С. О. Сучасна українська літературна мова [Архівовано 10 березня 2016 у Wayback Machine.]
Тищенко К. Всеслов'янскість мови українців // Український тиждень. — 28 верес. — 4 жовт. 2012.
Редченко О. Не молитвою єдиною (українська мова в Київській Русі) [Архівовано 17 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
Кралюк П. Українська писемність і мова. Перші україномовні видання з'явилися задовго до поеми «Енеїда» [Архівовано 9 листопада 2020 у Wayback Machine.] // «Радіо Свобода», 9 листопада 2020
Українська мова на сайті Ethnologue: Ukrainian. A language of Ukraine (англ.)
Українська мова на сайті Glottolog 3.0: Language: Ukrainian [Архівовано 13 листопада 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
Українська мова на сайті WALS Online: Language Ukrainian [Архівовано 13 листопада 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
Звідки взялася українська мова — відео Tokar.ua
Kostretska A.  Ukrainische Sprache: Herkunft, Geschichte & Sprachpolotik. - München : GRIN Verlag,  2026. - 31 S. - ISBN 9783389178294, ISBN 9783389178300 (нім)
Львів (МФА: ; лат. Leopolis, пол. Lwów, нім. Lemberg, івр. לעמבערג) — місто на заході України, адміністративний центр Львівської області, Львівського району, Львівської міської громади, національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни. Великий промисловий центр і транспортний вузол, вважається сучасною столицею Галичини та найбільшим містом на заході країни. Утворює Львівську агломерацію. За кількістю населення — п'яте місто країни (734 тис. жителів). Побутує думка, що за рахунок внутрішньо переміщених осіб населення міста тепер становить близько 1 мільйона мешканців — хоча це припущення не було підтверджено жодними переписами населення або статистичними джерелами.
Місто Львів засновано за часів правління Данила Галицького, перша письмова згадка про місто датується 1256 роком. Близько 1272 року місто стало столицею Галицько-Волинського князівства (Руського Королівства). Невдовзі, після смерті Князя Юрія II (†1340), місто на понад чотири століття опинилося під владою Королівства Польського. У 1356 році, місто отримало Маґдебурзьке право. В епоху Середньовіччя, місто стало важливим торговельним центром. Після розпаду Австро-Угорщини, місто на деякий час було столицею Західноукраїнської Народної Республіки, але після українсько-польської битви за місто в листопаді 1918 перейшов під контроль Польщі.
Під час Другої світової війни у вересні 1939 місто захопив Радянський Союз, в червні 1941 — Третій Рейх, і в липні 1944 знову СРСР. Після війни Радянсько-польський договір закріпив Ялтинську угоду (1945), згідно якої Східна Галичина і Львів лишалися у складі Української РСР. 1946 року між Польщею та УРСР відбувся примусовий обмін населенням, який разом із наслідками війни суттєво вплинув на населення міста. З 1991 Львів перебуває у складі незалежної України.
Історичний центр Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. У місті розташована найбільша кількість пам'яток архітектури в Україні. 2009 року Львову надано звання Культурної столиці України. Місто періодично посідає чільні місця в рейтингах туристичної та інвестиційної привабливості.
Покровителем Львова є Святий Юрій Змієборець — ​на його честь названо головну святиню Галичини та Львова — Архикатедральний Собор Святого Юра.
== Назва ==
Засновник Львова король Данило назвав місто на честь свого сина князя Лева Даниловича. Назва міста різними мовами виглядає так: англійською та французькою — L'viv (МФА: [ləˈviːv]), польською мовою — Lwów (МФА: [ˈlvuf]), російською — Львов (МФА: [ˈlʲvɔf]), німецькою — Lemberg (МФА: [ˈlɛmbɛɐ̯k]; зараз — також Lwiw), їдиш — לעמבערג (МФА: [ˈlɛmbɜrg]), латинською — Leopolis (МФА: [lɛˈɔpɔlɪs]), вірменською — Լվով (МФА: [ˈlvɔv]), кримськотатарською — İlbav (МФА: [ilˈbav]).
У давнину, зустрічалися різні варіанти назви міста: Львівгород (Lvivhorod), Levenberg, Lemborg, Lemburg, Lemburga, Leonsburg, Lewensburg, Leontopolis, Leobios, civitas Leona, Léopol, İli, İlibot, Litbon, Litbade.
Щодо Львова традиційними є багато епітетів. Розповсюдженою є назва «Місто Лева». Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «місто левів», «місто сплячих левів», «Королівське місто», «Перлина корони Європи», «Місто-музей», «столиця Галичини», «маленький Париж», «маленький Відень», «український П'ємонт», «Бандерштадт», «культурна столиця України» та інші.
== Символіка ==
Офіційно затвердженими символами Львова є герб, великий герб, хоругва Львівської міської ради та логотип. Статут Львова символами міста визначає також назви чи зображення архітектурних та історичних пам'яток.
До основи сучасного герба Львова покладено герб із печатки міста з середини XIV ст. — кам'яна брама з трьома вежами, в отворі воріт якої ступає золотий лев. Великий герб Львова — це щит із гербом міста, увінчаний срібною міською короною з трьома зубцями, який тримають лев і давньоруський воїн. Прапором Львова є синє квадратне полотнище з зображенням міського герба, обрамлене лиштвою, що складається з жовтих та синіх рівнобедрених трикутників по краях. Логотипом Львова є зображення п'яти різнобарвних веж (зліва — направо): дзвіниці Вірменського собору, вежі Корнякта, міської ратуші, вежі Латинської катедри, дзвіниці монастиря Бернардинів та слоган «Львів відкритий для світу» під ними.
Де-факто девізом Львова сьогодні є гасло «Львів відкритий для світу», адже воно зображене на логотипі міста. На гербі 1936—1939 років як девіз використовувався латинський вислів «Semper fidelis» (Завжди вірний), проте після Другої світової війни він більше не вживався.
З XVII ст. патроном Львова вважався святий Ян з Дуклі. Сьогодні заступником міста є святий Юрій Змієборець. До дня його пам'яті, у першу неділю травня, відзначається День міста. Серед шанованих львів'янами міських свят також День прапора (3 квітня; на згадку про 3 квітня 1990 року, коли за 16 місяців до проголошення незалежності України на львівській ратуші було піднято синьо-жовтий прапор) та День Листопадового чину (1 листопада; в пам'ять про Листопадовий чин, коли в ніч на 1 листопада 1918 року у Львові було встановлено Західноукраїнську Народну Республіку). 27 липня у Львові день жалоби за жертвами Скнилівської трагедії.
Львів отримував орден «За військову доброчесність», найвищу військову нагороду Польщі, та Орден Леніна, найвищу нагороду Радянського Союзу.
== Географія ==
=== Розміщення та фізична географія ===
Львів розташований у центральній частині Львівської області, у східноєвропейському часовому поясі на 24 меридіані; місцевий час відстає від поясного на 24 хвилини. Площа міста — 148,95 км².
Львів знаходиться на відстані близько 70 км, від центру міста, до державного кордону з Польщею, на стику Львівського плато, горбкуватого Розточчя і низинної Надбужанської котловини. Через нього проходить пасмо пагорбів Головного європейського вододілу, який розмежовує річки Балтійського та Чорноморського басейнів (відповідно річок Західного Бугу та Дністра). Середня висота Львова над рівнем моря — 289 метрів. Найвища точка міста — гора Високий замок (413 м над рівнем моря). Історично Львів було збудовано на річці Полтві (притока Бугу), але у XIX ст. русло річки прокладено через головний міський колектор (під проспектами Шевченка, Свободи та Чорновола).
У Львові понад 20 парків і зелених зон, 2 ботанічні сади і 16 пам'яток природи. Два парки є пам'ятками садово-паркового мистецтва національного значення, один — місцевого. У міських межах розташований регіональний ландшафтний парк «Знесіння» — природоохоронна територія площею понад 300 га, яка має максимально наближену до природних умов екосистему.
У межах міста поширені верхньокрейдові, верхньоміоценові і четвертинні відклади:
Верхньокрейдові відклади представлені товщею маастрихтських світло-коричневих мергелів, потужністю близько 50 м. Ці відклади є регіональним водотривом.
Верхньоміоценові відклади представлені (знизу догори): миколаївськими пісками і пісковиками, товщею літотамнієвих вапняків із пропластками гіпсів. Ці відклади незгідно залягають на верхньокрейдових і переважно розвинуті на головному вододілі. Потужність верхньоміоценових відкладів сильно змінюється, а у багатьох місцях ці відклади повністю знищені дочетвертинною ерозією.
Четвертинні відклади представлені переважно дольдовиковим лесом, пісками, травертинами і постльодовиковими болотними суглинками і торфовищами в районі Білогорщі і долині Полтви.
У Львові поширені чорноземи, елювіальні і торфово-болотні ґрунти.
=== Відстань від Львова до інших міст ===
==== відстань до міст Львівщини по автошляхах ====
=== Клімат ===
Львівський клімат помірно континентальний з м'якою зимою і теплим літом. Середньомісячна температура повітря становить −3 °C у січні та +19 °C у липні. Абсолютний максимум температури повітря (+37,0 °C) зафіксований у серпні 1921 року, абсолютний мінімум — (−33,6 °C) 10 лютого 1929 року; максимальна кількість опадів (1 422 мм) випала 1893 року. Загалом за останні 100—120 років температура повітря у Львові має тенденцію до підвищення. За цей період середньорічна температура підвищилася принаймні на 1 °C. У травні 2024 року синоптики продовжили фіксувати історичні рекорди підвищення температури повітря за останні 78 років. 29 червня 2026 року у місті було оновлено абсолютний температурний рекорд за весь час метеорологічних спостережень - прогрілось до +37,4, а опісля пройшов буревій. Вологість повітря в середньому за рік становить 79 %. Найчастіше дмуть західні вітри, найрідше — північно-східні.
Львів характеризується найбільшою кількістю опадів і найнижчими літніми температурами серед усіх обласних центрів України, що спричинено чи не найменшою континентальністю місцевого клімату з-поміж великих міст України. У середньому за рік випадає 767 мм атмосферних опадів: найменше — в січні, найбільше — в липні. За рік у місті в середньому 174 дні з опадами. Через це місто часто називають «приреченим на дощ». Тема львівського дощу є популярною серед місцевих художників, поетів і музикантів. Середня висота снігового покриву становить 7,8 см
Для всіх пір року характерні різкі перепади атмосферного тиску, температур і вологості повітря. Зими м'які — морози нижче −20 °C спостерігаються вкрай рідко. Стійкий сніговий покрив встановлюється не кожної зими. Весна прохолодна та дощова, заморозки й снігопади можливі до початку травня. Літо прохолодне. Звичайні літні полуденні температури в межах +20-25 °C, спека вище +30 °C спостерігається рідко. Влітку частими є грозові зливи й різкі перепади температур при проходженні атмосферних фронтів. При цьому майже щороку спостерігаються ураганні вітри, які призводять до повалення дерев, обриву ліній електропередач, невеликих руйнувань. Так, 2008 року, внаслідок буревію загинуло 4 людей. Осінь помірно тепла і суха. Тривалість вегетаційного періоду — 215 днів.
Мікроклімат центральної частини міста, яка розташована в улоговині, характеризується нижчими мінімальними та вищими максимальними температурами. Для підвищених околиць характерні сильні вітри.
=== Стан довкілля ===
З 1990-х років, відколи у Львові спостерігається економічний спад, екологічна ситуація у місті покращилася. За цей період закрито низку великих промислових підприємств, унаслідок чого зменшилися і промислові викиди. Водночас низка природних чинників зумовлює тенденції до підвищення забруднення повітря, зокрема, у центральній частині Львова. У цій частині міста рельєф знижується і тому тут погана циркуляція повітря, це призводить до великої концентрації вуглекислого газу, оксидів азоту і сірки, цьому сприяє ще й інтенсивний автомобільний рух через історичний центр міста. Тому у безвітряну погоду в центрі Львова можливе утворення смогу. Загалом викиди автотранспорту до атмосфери становлять понад 50 % усіх викидів міста, близько 30 % припадає на теплоенергетику. Основними забруднювачами повітря є ТЕЦ-1, ТЕЦ-2, електроламповий завод «Іскра», ізоляторний завод і також, звичайно, очисні споруди «Львівводоканалу». Водночас порівняно з іншими великими містами України, Львів в екологічному аспекті є відносно чистим містом.
== Історія ==
=== Галицько-Волинське князівство ===
Археологічні розкопки свідчать, що територія сучасного міста була заселена ще у V столітті. Наприкінці X століття ці землі ввійшли до складу Русі, зокрема удільних Галицького, а з 1199 року — Галицько-Волинського князівств.
Засновником міста традиційно вважають короля Данила, який назвав укріплене поселення на честь свого сина Лева. Л. Войтович на основі білорусько-литовських літописів і авторів XVI—XVIII ст. стверджує, що місто заклав Лев Данилович. Місто розташувалося на межі належних Левові Перемишльського та Белзького князівств. Ярослав Ісаєвич припускає, що Данило Романович здійснював загальне керівництво будівництвом, а Лев Данилович керував роботами безпосередньо на місці. Л. Войтович зазначає, що Лев вже 1245 року у битві під Ярославом командував окремим полком, отже, мав власний уділ, у якому міг закладати міста й без дозволу батька. В «Енциклопедії українознавства» час заснування датують кінцем 1240-х або початком 1250-х. Краєзнавець Мечислав Орлович припускав, що місто засноване через цілковиту руйнацію княжого Галича монголо-татарами 1240 року, хоча Галич було зруйновано 1241 року.
Перша письмова згадка про Львів міститься у Галицько-Волинському літописі і датується 1256 роком, від якого і ведеться міське літочислення. Руський Львів складався з дитинця (Високого замку), королівської резиденції (Низького замку) та укріпленого подолу в районі сучасної площі Старий Ринок.
1272 року син короля Лев Данилович, який сприяв розвитку міста (зокрема, визначив для новоприбулих три дільниці: на сході — руську, на півночі — для вірмен для татар, на півдні — для юдеїв) переніс столицю Галицько-Волинської держави з Холма до Львова. Тут також, ймовірно, перебував фактичний осідок митрополитів Галицьких, настоятелів окремої митрополії Константинопольського патріархату, що існувала з перервами від 1303 до 1401 року.
Після смерті галицько-волинського князя Юрія II Болеслава 1340 року волинські бояри проголосили правителем Дмитра-Любарта Гедиміновича. Того ж року король Польщі Казимир III напав на Львівську і Перемишльську землі; між ним і Любартом почалася «Війна за галицько-волинську спадщину». За цих умов місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька взяли владу до своїх рук, спершу визнаючи зверхність Королівства Польського, а з 1341 року — сюзеренітет Дмитра-Любарта Гедиміновича. 1349 року, після смерті Дмитра Дедька, Казимир III удруге захопив Львів і спробував приєднати (за іншими даними приєднав) Галичину до Польщі на автономних правах.
1356 року король Казимир III здійснив повторну локацію міста, перемістивши новий центр на південь від первісного, княжого граду. Поруч із руським подолом запрошені королем будівничі за німецькими зразками звели нове готичне місто-фортецю, поділене на квартали, з Ринком посередині. Більшість його населення становили німці; українці-русини жили переважно в передмістях. Існували самоврядні вірменська і єврейська громади. 1356 року король Казимир III надав Львову «маґдебурзьке» право самоврядування. З часів Казимира і до початку 15 ст. карбував монети Львівський монетний двір.
1370 року, за договором між Казимиром III і угорським королем Людовиком, Галичина перейшла під владу угорського монарха, який хотів включити її до складу Королівства Угорського, зустрівши опір польських можновладців. 1387 року донька Людовика, польська королева Ядвіґа Анжуйська, після військового походу захопила ці землі для Польщі.
1379 року Львів, що лежав на важливому відтинку Великого шовкового шляху з Криму до Німеччини, отримав «абсолютне складкове право». Воно передбачало, що всі купці, які везли товари через місто, були зобов'язані впродовж двох тижнів виставляти свій крам на продаж у Львові, а вже потім могли їхати далі. Місто стало важливим ремісничим і торговельним центром. Широко знаними були ярмарки на день св. Аґнеси (21 січня) та св. Маргарити (13 липня), пізніше святоюрські.
1434 року автономія Галичини як Королівства Руського була скасована, а на більшості його земель утворено Руське воєводство з центром у Львові. У XV ст. Львів був Лемберґом: місто мало «німецьке обличчя», німецькою мовою «ґмінна рада» видавала ухвали, велися дискусії, виголошувалися проповіді в костелах. Полонізація міста почалася за правління двох останніх Ягеллонів.
=== Королівство польське та Річ Посполита ===
Через посилення експансії Османської імперії до Європи обсяги торгівлі через Львів значно зменшилися, що спричиняло збідніння міста. Падіння Константинополя сприяло появі в місті багатьох греків. Великим ударом стала пожежа 1527 року, найстрашніша в історії міста, коли готичний Львів вигорів до пня. Для відбудови були запрошені архітектори з Північної Італії, які застосовували ренесансний стиль. Торговельні шляхи занепали, тому відновлення економіки міста було пов'язане з розвитком місцевого виробництва. Основними продуктами експорту стали риба, віск та хутро, зокрема, соболі.
У другій половині XVI століття у Львові починають діяти Успенське православне братство та школа при ньому, тут веде свою діяльність першодрукар Іван Федорович. Станом на 1630 рік у місті проживало 25—30 тисяч мешканців, що робило його найбільшим містом на території сучасної України.
1578 року в урочистій обстановці Стефан Баторій підписав документ, яким створювалося козацьке реєстрове військо. З козацької сторони свою вірність засвідчила делегація старшини на чолі з Андрієм Лиханським. Фактично узаконювався новий юридичний стан — козацтво, що мало важливе значення в тогочасному суспільстві.
1661 року львівська Колегія єзуїтів отримала статус університету.
Однак, починаючи зі середини XVII століття місто переживає спустошливі війни. 1648 — українське козацьке військо Богдана Хмельницького оточило Львів, козаки Максима Кривоноса штурмом взяли Високий Замок, уперше за всю його історію. 1704 року шведські війська під керівництвом короля Карла XII під час Великої Північної війни здобули укріплений центр міста (також уперше в його історії) і пограбували його. Після цього Львів почав хилитися до занепаду.
=== Австро-Угорщина ===
1772 року внаслідок першого поділу Речі Посполитої Львів відійшов до складу Габсбурзької монархії, ставши столицею коронної провінції — Королівства Галичини і Лодомерії. Австрійська влада впорядкувала міське господарство, у 1777–1820 роках було знесено міські мури, споруджувалися нові квартали у стилі класицизму. Під час австрійського панування в місті активно розвивалася наука і культура: було збудовано два великі театри, реорганізовано Університет і відкрито Політехніку, організовано видавничу справу, запроваджено вуличне освітлення, громадський транспорт, залізничне сполучення. У цей період у Львові було винайдено гас і гасову лампу, запущено першу в світі повітряну кулю на рідкому паливі, споруджено перший в Європі залізобетонний міст.
Під час революції «Весни народів» у Європі 1848 року повстала польська патріотична верхівка. Руське населення також створило власні репрезентативні структури. Урешті, Відень був змушений піти на поступки і надати автономію Королівству Галичини і Лодомерії. З цим починається новий розквіт міста. Львів став центром українського та польського національних визвольних рухів, адже закони в Австро-Угорщині були демократичнішими, ніж у Росії чи Пруссії, у складі яких перебували решта польських та українських земель.
Під час Першої світової війни у 1914–1915 роках Львів був окупований Російською імперією. Тут перебував адміністративний центр Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.
=== Українська революція ===
10 лютого 1918 року в місті пройшла велика українська маніфестація на площі Ринок на честь укладення Берестейського мирного договору з УНР; з балкона «Просвіти» учасників привітав Кость Левицький, лунало «Вже воскресла Україна…». 12 лютого 1918 р. в залі «Української бесіди» відбулося зібрання української громадськості, де обговорили ставлення українців Львова до миру з УНР, схвалили: укладення миру між УНР та сусідами; повернення Холмщини, Підляшшя до Української держави; текст телеграми УЦР, Українській Раді Народних Міністрів, Українській Мировій Делегації. Радість українців Львова занепокоїла поляків (професорів, доцентів університету та інших), 14 лютого було підступно побито дружину четаря УСС Стефанію Новаківську. 3 березня 1918 року в місті відбулося «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 60 000 осіб.
У ніч на 1 листопада 1918 року у місті відбулося взяття українцями влади — (Листопадовий чин), унаслідок чого 13 листопада 1918 року була офіційно проголошена Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові. Переважання в місті польського населення та бажання поляків відновити кордони Речі Посполитої спричинило Польсько-українську війну, яка завершилася окупацією Галичини і приєднанням до Польщі. Львів став адміністративним центром Львівського воєводства.
=== Польська Республіка ===
Львів у складі міжвоєнної Польщі був великим культурним та науковим центром. Місто поповнилося новими районами (Левандівка, Новий Львів, Персенківка, Нове Знесення та ін.). У Львові витворилася автохтонна міська вулична культура (батяри, львівський шансон), з того часу з'явилася традиція називати Львів «маленьким Парижем». Більшість населення становили поляки 64 %; частка євреїв становила близько 25 %, українців — близько 7-9 % населення міста. Проти українців Львова, як і всієї Галичини, проводилася дискримінаційна політика пацифікації, що породила спротив населення і виникнення українських радикальних партій, зокрема Організації українських націоналістів під проводом Євгена Коновальця. У цей період Львів стає центром українського визвольного руху і втримує цей статус до 1990-х років.
=== Радянський період ===
1939 року згідно з пактом Молотова — Ріббентропа Львів і Галичина були окуповані Радянським Союзом і ввійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Місто стало адміністративним центром Львівської області. У червні 1941 року Львів був окупований нацистською Німеччиною і став центром дистрикту Галичина в складі генерал-губернаторства. Українські патріоти проголосили 30 червня 1941 року на площі Ринок у Львові Акт відновлення Української держави, проте німецька адміністрація розпочала проти них терор. Німці винищували польську інтелігенцію, а внаслідок Голокосту загинуло майже все єврейське населення Галичини. 1942 року українські націоналісти створили Українську повстанську армію, яка почала військові дії проти німців. Від листопада 1943 року нею командував Роман Шухевич. Улітку 1944 року УПА та Армія Крайова намагалися взяти місто під свій контроль, зокрема, на ратуші висів прапор Польщі, однак, 27 липня 1944 року Львів зайняв сталінський СРСР.
Унаслідок Другої світової війни Львів упродовж 1946 року покинула більшість поляків, що населяли місто. Відбувся так званий обмін населенням із Польщею. На їхнє місце прибули українці зі Сходу, переселенці з Росії й російськомовні євреї. Проти УПА велася нещадна війна, що супроводжувалася жорстокими репресіями проти місцевого українського населення. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув на конспіративній квартирі в околицях Львова у Білогорщі.
Радянська влада індустріалізувала Львів, звівши ряд промислових гігантів у місті. Сюди в 1950-х і особливо у 1960-х роках масово переселяються українці з навколишніх сіл. Було збудовано великі спальні райони, як-от Сихів, Рясне, Збоїща, на вулицях Любінській, Науковій, ін. У Львові вкотре змінилося населення. Тепер він став найбільшим українськомовним містом світу (українською розмовляли близько 80 % мешканців) і центром національно-визвольного руху, який привів до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
=== У Незалежній Україні ===
У 1990-х роках внаслідок влади Леоніда Кравчука відбувається розвал великих підприємств і триває затяжна економічна криза. Львів зберігає значення як великий культурно-релігійний, освітній і науковий центр, розвивається сфера послуг, зокрема туризм. З 1994 року у місті відбувається щорічний Форум видавців. Серед знакових подій початку 2000-х: візит Папи Римського Івана Павла II 2001 року (Богослужіння у Львові за його участі зібрало кілька сотень тисяч вірян) та Скнилівська трагедія під час авіашоу 2002 року, яка забрала життя 77 людей.
Львів'яни брали активну участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. 1 грудня 2013 року на майдані перед пам'ятником Тарасові Шевченку — традиційному місці проведення міських мітингів — у вічі взяло участь понад 50 тисяч осіб. Львів збирав другі за чисельністю мітинги серед усіх міст України (після Києва).
Львів став одним із міст-господарів чемпіонату Європи з футболу 2012 року, в рамках підготовки до якого збудовано новий термінал аеропорту та футбольний стадіон.
2016 року запущено трамвай на Сихів, що сполучив найбільший спальний район із центром міста. У 2010-х активно триває будівництво торгово-розважальних і житлових комплексів, старі промислові об'єкти переобладнують у відкриті багатофункціональні простори та офісні центри. Водночас невирішеною залишається низка інфраструктурних і побутових проблем, наприклад, проблема переробки сміття після закриття Грибовицького сміттєзвалища.
==== Російсько-українська війна ====
Перед початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, з міркувань безпеки, до Львова почали переміщуватися посольства та консульства різних країн, які повернулися до столиці лише влітку 2022 року. Зранку 18 березня 2022 року Львів вперше з початку російського вторгнення зазнав ракетного удару. Як повідомив голова Львівської ОДА Максим Козицький чотири ракети влучили в авіаремонтний завод, що біля Львівського аеродрому; ще дві ракети були збиті українськими ППО. Жертв немає, є один поранений. 26 березня о 20 годині був здійснений ще один ракетний обстріл по Львівському бронетанковому заводу, результатом якого стали досить серйозні руйнування. 18 квітня 2022 року черговий ракетний удар російської армії вбив сімох і поранив одинадцять мешканців Львова. 3 травня російська армія здійснила ракетний обстріл електропідстанцій, внаслідок чого 3 людини було поранено, а у місті відбулися короткочасні перебої електроенергії та водопостачання.
Унаслідок бойових дій, багато людей зі східної та південної частин України були вимушені евакуюватися в більш безпечні регіони. Станом на 18 липня у Львові та області перебував 244 151 вимушений переселенець. За час війни до Львова, станом на 29 квітня, було релоковано понад 100 підприємств з району ведення бойових дій. Також, до міста почалася евакуація закладів різних сфер діяльності, зокрема, у Львові перебували київські Центр дитячої кардіології та кардіохірургії та Музей науки та інші. У Львові свої зустрічі з українським президентом Володимиром Зеленським проводили генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш та президент Туреччини Реджеп Ердоган.
== Адміністрація ==
=== Адміністративний поділ ===
Львів поділяється на 6 адміністративних районів: центральна частина належить до Галицького району, західна — до Залізничного, північна — до Шевченківського, східна — до Личаківського, південно-східна — до Сихівського, а південна — до Франківського. Разом з цим, у вжитку збереглися давні назви частин міста та сільських місцевостей, які увійшли з часом до складу міста, як-то Левандівка, Білогорща, Збоїща, Рясне, Майорівка, Вулька, Новий Львів, Снопків, Боднарівка, Пирогівка, Козельники, Сихів тощо. Деякі з них відображені сьогодні у назвах вулиць.
У підпорядкуванні Львівської міської ради перебувають місто Винники та селища Брюховичі й Рудне.
=== Органи місцевого самоврядування ===
До складу Львівської міської ради входять 64 депутати, яких обирає громада міста терміном на 5 років. З 2020 року у Львівській міській раді представлені 5 політичних партій: «Європейська Солідарність» (26 депутатів), «Самопоміч» (17), «Голос» (8), ВАРТА (7) та «Свобода» (6 депутатів). Секретар Львівської міської ради — Маркіян Лопачак, який є безпартійним і обіймає цю посаду з жовтня 2020 року.
Виконавчу владу очолює міський голова (мер) та Виконавчий комітет (Виконком), який складається з 6 членів. Йому підпорядковані 6 департаментів, кожен з яких відповідає за певну сферу міського життя: містобудування, економічну політику, фінансову політику, гуманітарну політику, житлове господарство та інфраструктуру, а також департамент розвитку. Сьомий департамент, «Адміністрація міського голови», забезпечує координацію дій виконавчої влади у місті. У кожному адміністративному районі органом виконавчої влади є районна адміністрація. Львівський міський голова — Андрій Садовий, який обіймає цю посаду з 2006 року.
Місто поділене на 56 поліційних дільниць, які підпорядковуються Головному управлінню МВС України у Львівській області. У Львові діють слідчий ізолятор № 19 (Бригідки) та виправні колонії № 30, № 48.
== Населення ==
=== Чисельність ===
Станом на 1 січня 2016 року населення Львова становило 728 350 містян. Під час останнього перепису населення, який пройшов 2001 року, населення Львова становило 758 тисяч жителів; під час передостаннього перепису, 1989 року, — 815 тисяч.
За даними обласного управління статистики, 51,8 % населення складають жінки, 48,2 % — чоловіки. Згідно з дослідженням Інституту розвитку міста, проведеним із червня по грудень 2011 року, 56 % львів'ян — віряни УГКЦ, 23 % — віряни УПЦ КП, 4 % — віряни УАПЦ, 2 % — вірні УПЦ (МП), ще 6 % — послідовники інших християнських конфесій.
Згідно з цим же дослідженням, 51 % львів'ян мають вищу освіту, 25 % — лише середню спеціальну освіту, 10 % мають лише середню освіту.
Найбільшу популярність серед львів'ян мають праві й, подекуди, центристські сили. Натомість ліві політичні партії не здобувають понад 10 % підтримки, однак це більше, ніж в інших виборчих округах Львівської області. На парламентських виборах 2007 року громадяни міста, що взяли участь у голосуванні, підтримали Блок Юлії Тимошенко (44 %), Блок «Наша Україна — Народна самооборона» (34 %), Партію регіонів (8 %) і Всеукраїнське об'єднання «Свобода» (8 %). На президентських виборах 2010 року у першому турі найбільшу підтримку виборців здобули Віктор Ющенко (31 %), Юлія Тимошенко (26 %), Арсеній Яценюк (11 %), Віктор Янукович (9 %) та Сергій Тігіпко (8 %); у другому турі 77 % громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за Юлію Тимошенко, 15 % — за Віктора Януковича і 7 % не підтримали жодного кандидата.
2011 року у Львові було здійснено 6723 злочинів, або 88,4 на 10 тис. населення. Львів має найнижчий рівень злочинності серед українських міст з населенням понад 500 тисяч осіб. 2005 року в органах внутрішніх справ зареєстровано 36 000 заяв громадян. 2006 року в місті зафіксовано 135 злочинів, здійснених неповнолітніми. У 2007 у Львові було зареєстровано 3 тисячі безхатченків.
Після початку російського вторгнення 2022 року, станом на 2024 рік у Львові більше 150 тис. внутрішньо переміщених осіб. Кількість населення Львова разом з переселенцями нині становить близько одного мільйона жителів.
=== Національний склад ===
Згідно з останнім переписом населення, 2001 року, коли він проходив, українці становили 88,1 % населення міста. Найбільшою національною меншиною була російська (8,9 %), менш чисельними були польська (0,9 %), білоруська (0,4 %), єврейська (0,3 %) та вірменська (0,1 %). На інші національності припадало 1,3 %.
Схожа ситуація спостерігається з кінця XX століття. Історично, Львів був заснований як місто з переважальним руським населенням, проте вже в середині XIII століття, після перенесення до Львова столиці Галицько-Волинського князівства, у місті почали з'являтися національні меншини, зокрема, вірменська і німецька. Після приєднання Львова до Польського королівства, більшість населення становили поляки і німці, які згодом асимілювалися. У цей час сформувалися вірменський і єврейський квартали, які мали часткове самоврядування. За австрійського панування така етнічна ситуація збереглася. У міжвоєнний період XX століття більшість населення становили поляки, близько третини — євреї, близько десятини — українці. Внаслідок Голокосту та Радянсько-польського договору 1945 року у Львові практично не залишилося євреїв і поляків, натомість, із приходом радянської влади, зросла частка росіян, які становили прислану адміністрацію. З індустріалізацією, міське населення поповнилося українцями, урбанізованими з мешканців області.
У місті діє ряд діаспорянських організацій. Російська меншина згуртовується довкола Російського товариства імені Пушкіна, яке діяло на базі Російського культурного центру до 2017 року. До 2020 року у середніх загальноосвітніх школах № 6, № 17, № 35, № 45, № 52 навчання велося російською мовою.
Польська громада згуртовується навколо Товариства польської культури Львівщини. До 2012 року видавалася «Gazeta Lwowska», що була однією з найстаріших польськомовних газет світу. Польською мовою ведеться викладання у середніх загальноосвітніх школах № 10 та № 24.
Життя інших національних меншин менш зорганізоване. Воно проходить навколо релігійних організацій, зокрема, євреї гуртуються навколо синагоги, вірмени — навколо Вірменської церкви.
=== Мовний склад ===
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Українська мова є основною та єдиною офіційною мовою міста.
За даними опитування, проведеного Інститутом розвитку міста у 2000 році, українською мовою в приватному спілкуванні послуговувались 79 % львів'ян, 20 % — російською.
Згідно з опитуванням, проведеним Соціологічною групою «Рейтинг» у січні-лютому 2017 року, українською вдома розмовляли 89 % населення міста, російською — 4 %, українською та російською однаково — 6 %.
Згідно з опитуванням, проведеним Міжнародним республіканським інститутом у квітні-травні 2023 року, українською вдома розмовляли 96 % населення міста, російською — 3 %.
Згідно з опитуванням, проведеним Міжнародним республіканським інститутом у квітні-травні 2024 року, українською вдома розмовляли 97 % населення міста, російською — 5 % (на відміну від опитування 2023 року було дозволено вибір кількох варіантів).
== Економіка ==
Львів є найважливішим діловим центром Західної України. Станом на 1 січня 2011 року до економіки Львова було інвестовано 837,1 мільйона доларів США, що становить майже дві третини від загального обсягу інвестицій до Львівської області. 2015 року у підприємства Львова було залучено 14,3 млн дол. США прямих іноземних інвестицій, що, втім, удвічі менше, ніж роком раніше (30,9 млн дол. в 2014). Станом на січень — вересень 2017 року, обсяг прямих іноземних інвестицій Львівщини становив 52,4 млн дол. США. За даними управління статистики, іноземний капітал був інвестований 31 країнами світу (найбільшими інвесторами з яких були партнери з Польщі — 47,7 %; Австралії — 11,3 %; Кіпру — 10,7 % та Нідерландів — 6 %). Загальний обсяг видатків міського бюджету Львова 2020 року встановлено в розмірі близько 11,655 млрд гривень.
Середня заробітна плата у Львові 2015 року у сфері бізнесу становила 7 041 грн, у бюджетній сфері — 4 175 грн. 1 лютого 2014 року зареєстроване безробіття становило 0,6 %. У вересні 2017 року середня номінальна заробітна плата одного штатного працівника становила 6784 грн, що на 41,0 % більше за показник вересня 2016 року.
У Львові працює 218 великих промислових підприємств, понад 40 комерційних банків, 4 біржі, 13 інвестиційних компаній, 80 страхових організацій, 24 лізингові фірми, 77 аудиторських фірм, майже 9 тисяч малих підприємств. Після розпаду Радянського Союзу в місті спостерігаються тенденції до закриття великих промислових підприємств, зокрема, через банкрутство, спричинене, подекуди, невдалою пострадянською приватизацією. Наприклад, у Львові базувалися Львівські авіалінії, однак з року в рік флот авіакомпанії зменшувався і зрештою вона була ліквідована. Натомість спостерігається розвиток туристичної галузі та галузі інформаційних технологій. Так, 1991 року провідне місце серед галузей промисловості займало машинобудування та металообробка. Натомість на початку XXI століття переважальною є харчова промисловість, частка якої вже 2001 року становила 39,4 %. Питома вага продукції машинобудування та металообробки склала 17,6 %, легкої промисловості — 6,2 %, хімічної та нафтохімічної — 6,0 %, енергетики — 4,9 %, промисловості будматеріалів — 5,5 %. У місті сконцентровано 95 % загальнодержавного виробництва освітлювальних ламп, 100 % виробництва автонавантажувачів, 11 % виробництва автобусів.
Основні промислові підприємства:
ПАТ «Концерн Галнафтогаз» — власник мережі АЗК «ОККО» — однієї з найбільших в Україні
ЗАТ «ЛФК Світоч» — виробництво какао, шоколаду та солодощів
«Галка Лтд» — виробництво напоїв на основі кави, какао
ВАТ «Львівська пивоварня» — виробництво пива
Львівська тютюнова фабрика — тютюнові вироби
ВАТ «ШП Світанок» — шкіряна промисловість
ВАТ «Іскра» — виробництво ламп
ДП «Державний ювелірний завод» — виробництво ювелірних виробів
АТЗТ «Львівський жиркомбінат» — виробництво олійно-жирової продукції
ВАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» — ремонт електровозів
ПАТ «Концерн-Електрон» — виробництво електроприладів, машинобудування.
Галицький автозавод — машинобудування
ЗАТ «Ензим» — виробництво дріжджів
ПАТ «Концерн Хлібпром» — виробництво хліба
ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» — виробництво горілки, лікерів
ВАТ «Львівський міський молочний завод» — виробництво молочної продукції
СУШАТ «Весна» — виробництво одягу
ТзОВ «Перша приватна броварня» — виробництво пива та квасу
ТМ «Мій двір» — виробництво фігурних елементів мощення
Загальний обсяг реалізованої промислової продукції в місті 2015 року склав 24,2 млрд гривень, що на 39 % більше, ніж роком раніше (14,6 млрд грн в 2014).
У Львові базуються такі банки: Кредобанк, Ідея Банк, Оксі Банк та банк «Львів». Примітно що жоден львівський банк не збанкрутував протягом політичної і економічної кризи 2014-16 років (коли загалом в Україні закрився кожен другий банк). Це можна пояснити присутністю іноземного капіталу у більшості з них, а також меншим впливом анексії Криму і війни на Донбасі на економіку Західної України (в порівняні з рештою країни), де зосереджена більша частина їхньої діяльності.
Місто залишається великим бізнес-центром між Варшавою та Києвом. Згідно зі Стратегією економічного розвитку Львова до 2025 року передбачається, що основними галузями економіки міста мають стати туризм та інформаційні технології, пріоритетним також є сфера бізнес-послуг та логістики. Так, наприклад, у Львові розміщений сервісний центр Nestlé, з якого керуються підрозділи компанії в 20 країнах Центральної та Східної Європи. У 2016 було відкрито Глобальний сервісний центр VimpelCom, який обслуговує операції з фінансів, закупівель і HR-процесів у восьми країнах присутності компанії. У 2018 у Львові був відкритий Центр надання послуг PricewaterhouseCoopers який надає консультаційні та аудиторські послуги в країнах Центральної і Східної Європи.
=== ІТ-сектор ===
2009 року KPMG, одна з найвідоміших міжнародних аудиторських компаній, внесла Львів до списку 30 міст світу з найбільшим потенціалом розвитку інформаційних технологій. У місті станом на грудень 2015 року діяло 192 IT-компанії, з яких: 4 великі (понад 400 працівників), 16 середніх (150—300 працівників), 97 малих (10—110 працівників) та 70 мікрокомпаній (3—7 працівників). Серед найбільших є такі: SoftServe, ELEKS, GlobalLogic, Ciklum, EPAM, N-iX, Lohika, Sigma Sofware, Symphony Solutions, Perfectial, CoreValue та інші. Оборот ІТ-галузі Львова 2015 року склав 300 млн $. Щорічний прогнозований приріст у галузі складає 20 %. Близько 50 % IT-послуг експортується на ринок США, 37 % до країн Європи, решта до інших країн світу. У цій галузі було зайнято близько 15 тис. спеціалістів. Середня заробітна плата в 10 найбільших IT-компаній Львова 2015 року становила 28 тис. грн. За даними дослідження економічного ефекту IT-ринку Львова, реалізованого та оприлюдненого Львівським ІТ Кластером та соціологічною агенцією Фарма, станом на 2017 у Львові функціонує 257 IT-компанії, у яких працевлаштовано близько 17 тис. спеціалістів. Економічний ефект від ІТ-індустрії Львова складає 734 млн доларів США. 2017 року львівська компанія N-iX стала першою українською компанією, яка ввійшла в міжнародний рейтинг найбільших і найприбутковіших IT-компаній Software 500. У 2018 у Львові почалося будівництво першого IT-парку в Україні, у якому буде зайнято близько 10 тис. спеціалістів.
=== Туризм у Львові ===
2008 року британська газета «The Times» у рейтингу міст Європи, які найкраще відвідати у вихідні, третє місце віддала Львову. У червні 2013 року сайт VirtualTourist на основі відгуків туристів відніс Львів на перше місце в рейтингу міст Європи, куди треба їхати негайно. Місто є національним лідером зі зростання кількості туристів. Так, за 2008—09 роки їх кількість зросла на 40 %, за рік місто відвідує близько 2 мільйонів осіб. У Львові розвивається як міжнародний, так і внутрішній туризм. За підрахунками в середньому за день іноземний турист витрачає у місті 172 євро, український — 94 євро. 2018 року, Львів єдиний з українських міст увійшов в рейтинг 100 найпопулярніших серед туристів міст у світі за версією британської аналітичної компанії Euromonitor. За даними компанії, Львів за рік відвідало 2,7 млн туристів, за цим показником він зайняв 80 місце у рейтингу, обійшовши такі міста як Тель-Авів, Франкфурт, Стокгольм, Ніцца, Ріо-де-Жанейро, Абу-Дабі, Порту, Доха.
За даними дослідження проведеного компанією Ernst & Young 2015 року, Львів названий найпривабливішим містом в Україні для професійної діяльності. Сюди хотіли б переїхати 71 % опитаних респондентів.
Міжнародне рейтингове агентство Fitch Ratings підтвердило довгостроковий рейтинг дефолту Львова в іноземній і національній валютах (РДЕ) на рівні «В-», прогноз за рейтингами «стабільний».
== Інфраструктура ==
=== Сфера послуг ===
Станом на 1 січня 2010 року у Львові налічується 7 чотиризіркових, 8 тризіркових та 16 інших готелів. У місті також діє 11 гостелів. Львів відомий своїми кав'ярнями, цукернями та рестораціями. Загалом у місті нараховується 822 об'єкти ресторанного бізнесу. Найвідомішими з-поміж них є: «Віденська кава», «Дзиґа», «Італійський дворик», «Кабінет», «Хмільний дім Роберта Домса», заклади мережі «!ФЕСТ»: «Криївка», «Мазох-café», жидівська кнайпа «Під Золотою Розою» та інші. Усі вони об'єднані до Гільдії рестораторів Львова. Також тут представленні такі мережі харчування: McDonald's, Пузата хата, ЯпонаХата, Піца Челентано тощо.
У Львові розташовано 1 703 об'єкти роздрібної торгівлі, зокрема 1 232 крамниці, з яких: 501 — продовольча, 731 — непродовольча, 363 — аптеки. Упродовж останніх років у місті були відкриті одразу три великі торгово-розважальні центри: King Cross Leopolis (2010), Forum Lviv (2015) та Victoria Gardens (2016). У Львові присутні як деякі європейські, так і майже всі національні мережі супермаркетів; великою популярністю користуються місцеві мережі: «Арсен», «Рукавичка», «Сільпо» та інші. Найбільші міські базари — «Південний», «Краківський» та «Привокзальний». До послуг туристів у центрі міста діє сувенірний базар «Вернісаж». У Львові розміщена 81 АЗС. Свої відділення у місті мають близько 50 банків. Медичні послуги надає 31 лікарня. З них: 11 — міські; 19 — обласні та відомчі, 1 — приватна.
У 2009 та 2016 роках часопис «Фокус» називав Львів найкомфортнішим для життя серед українських міст.
=== Комунальне господарство ===
Міським монополістом із послуг водопостачання та водовідведення є комунальне підприємство «Львівводоканал». Вода для Львова видобувається зі 180 артезіанських свердловин, об'єднаних до 17 водозборів, розташованих на території Львівської області. Загальна довжина магістральних водогонів, які сполучають свердловини з містом, перевищує 600 км, міські водопровідні мережі мають довжину 1 100 км. Забезпечення Львова водою здавна було однією з найбільших проблем міста, розташованого на вододілі. Перший водогін було збудовано у XIV столітті, але ще на початку 2000-х років більшість львів'ян мала воду лише 6 годин на добу, 29 грудня 2009 року у Львові було запроваджено цілодобове водопостачання. Попри те, що вода, яка постачається до міста, має артезіанське походження, її якість треба покращити, адже водогони перебувають не в найкращому стані — труби кородують.
Вуличне освітлення здійснюється у Львові комунальним підприємством «Львівсвітло». Освітлено 95 % магістральних вулиць та 85 % міжквартальних, тривають роботи з капітального ремонту зовнішнього освітлення. Постачання електроенергії міським споживачам здійснює ВАТ «Львівобленерго». Постачання теплової енергії здійснюють комунальні підприємства «Львівтеплоенерго» (Галицький, Франківський, Шевченківський, Личаківський, Сихівський райони) та «Залізничнетеплоенерго» (Залізничний район). На їхньому балансі перебуває 2 ТЕЦ, 146 котелень, 164 центральних теплових пункти, 540 км теплових мереж.
Проблемним для Львова є вивезення сміття, яке здійснюється комунальним підприємством «Збиранка» на Львівське сміттєзвалище, розташоване на території Львівського району. Сміттєзвалище, яке експлуатується з 1959 року, без проєкту, планували закрити ще 1 січня 2006 року. Його робота викликає протести мешканців навколишніх сіл, які вимагають закрити сміттєзвалище, а його територію оголосити зоною надзвичайної екологічної ситуації. Наразі, Грибовицьке сміттєзвалище закрите, планується будівництво сміттєпереробного заводу.
Експлуатацію багатоквартирних житлових будинків та прибудинкових територій здійснює 54 комунальні підприємства («ЖЕКи»). Разом із цим, міська рада пропагує створення Об'єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), яких у Львові понад 250.
2007 року у Львові, вперше в Україні, з'явився безкоштовний публічний бездротовий інтернет Wi-Fi. Сьогодні ним покриті площа Ринок, проспект Свободи, площі Міцкевича та Галицька, Бернарденгарден. Послуги пошти надає національний монополіст АТ «Укрпошта», фіксованого телефонного зв'язку — АТ «Укртелеком». У Львові розташовано 53 поштових відділення. Поштові індекси міста — 79000 — 79090; телефонний код — +38032. Усі міські телефонні номери семизначні. У місті представлені всі національні оператори мобільного зв'язку стандартів GSM, UMTS та LTE.
=== Транспорт ===
У часи середньовіччя через місто пролягали важливі шляхи:
так званий «Чорний шлях»: із заходу через Краків, Перемишль, Мостиська, Городок Ягайлонський, Рудне — на схід до Києва
з півдня через Карпати — шлях з Угорщини і Волощини — на північ до Балтики
так званий «Краківський шлях» — вів на схід через Личаків, Винники, Глиняни, Золочів, Зборів на Поділля.
З півдня до Львова пролягали:
«Волоський шлях» — через Ясси, Коломию, Галич; входив до міста теперішньою вул. Зеленою
«Угорський шлях» — через Лавочне, Славсько, Стрий; вів до старого Львова через Галицьку браму.
Львів є одним з найважливіших транспортних вузлів України. Через місто проходять європейські E40, E372, E471 та міжнародні автошляхи М06, М09, М10 та М11, які з'єднують Львів з Києвом, Будапештом, Варшавою та Краковом, національні автошляхи Н09, Н13 і Н17, якими Львів з'єднаний з іншими містами Західної України. Транзитні автомобільні потоки оминають місто об'їзною дорогою, проте це не вирішує внутрішньоміських транспортних проблем. Вони спричинені передусім автомобільними заторами та незадовільним станом дорожнього покриття. Це пов'язано зі стрімким збільшенням кількості автомобілів, вузькістю вулиць у центральній частині міста та складністю рельєфу, який зумовлює проходження основних транспортних потоків через центр Львова. Однією з причин заторів є недостатня кількість паркомісць, зокрема багаторівневих.
Сучасний Львів є важливим залізничним вузлом, через який відбувається сполучення західних областей України (Чернівецької, Івано-Франківської та Закарпатської) з іншою частиною держави. У напрямках старих середньовічних шляхів від Львова розходилися залізниці, побудовані перед Першою світовою війною. Через Львів також проходить значна частина залізничних шляхів, що з'єднують Україну з Європою. У 2010-х роках планується втілення проєкту «Євроколія», суть якого зводиться до сполучення Львова з Польщею залізничною лінією з шириною колії 1435 мм, що дозволить інтегрувати місто до європейської мережі швидкісних залізниць. У Львові розміщена штаб-квартира Львівської залізниці — найстаршої та однієї з найбільших складових Державної адміністрації залізничного транспорту України. Львівський головний залізничний вокзал є її основними воротами.
Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького, розташований усього за 6 км від центру міста, сполучає Львів із найбільшими містами України, Польщі, Італії, Ізраїлю, Німеччини, Іспанії, Великої Британії, Данії та Туреччини (2014 року було скасовано усі рейси з Росією). Пасажиропотік львівського аеропорту, станом на 2017 рік, становив 1 080 000 осіб, 2018 року пасажиропотік становив 1 597 700 осіб. Станом на 2 грудня 2019 року пасажиропотік аеропорту становить 2 044 500 осіб.
Міські перевезення у Львові здійснюються чотирма видами громадського транспорту: трамвай, тролейбус, автобус, маршрутне таксі. На останніх двох припадає 64 % пасажирських перевезень. Вартість проїзду в усіх видах транспорту становить 25 гривень (залежно від форми розрахунку вартість проїзду має диференційні тарифи). Штраф за безквитковий проїзд 500 гривень. Планується канатна дорога від вулиці Кривоноса через Високий Замок на Підзамче. Реалізований масштабний проєкт «трамваю на Сихів». Перший такий було запущено 17 листопада 2016 року. З 1 липня 2015 року у місті діють нічні автобуси.
== Освіта і наука ==
Станом на початок 2022 року у Львові діє 120 дошкільних навчальних закладів (дитячих садочків), проте їх явно мало — лише 59 % дітей у місті мають доступ до дошкільної освіти. Батькам доводиться ставати в чергу, аби записати дитину до дошкільного закладу, на 100 місць претендує 143 дитини. Це пов'язано з тим, що у кризові 1990-ті окремі дитячі групи і, навіть, цілі садочки закривалися, натомість приміщення продавалися чи передавалися в оренду, що призвело до значного скорочення вільних місць у дошкільних навчальних закладах. Попри те, що відкриваються нові групи (2009 року, наприклад, було відкрито 11 груп), проблема стає дедалі актуальнішою, адже у Львові спостерігається збільшення рівня народжуваності.
У місті діють 159 середніх навчальних закладів (школи, гімназії та ліцеї). Усі вони забезпечені комп'ютерними класами, деякі школи мають плавальні басейни. Діє також 24 середні спеціальні навчальні заклади (технікуми, коледжі, училища) та 30 закладів вищої освіти.
Вища школа має у Львові давні традиції. Так, у місті засновано перший в Україні університет та перший у Східній Європі виш технічного спрямування. Львівський університет Франка та Університет «Львівська Політехніка» є одними з найкращих закладів вищої освіти країни та періодично займають чільні місця в національних рейтингах. Заклади вищої освіти, як-от Національний лісотехнічний університет, Українська академія друкарства, Національна академія мистецтв не мають аналогів в Україні. Серед інших львівських вишів, найвідомішими є Український католицький університет, Музична академія імені Лисенка, Національний медичний університет, Національний університет ветеринарної медицини.
Львів є давнім науковим центром. Тут було винайдено гас, вперше у світі виготовлено вакцину проти висипного тифу. Під керівництвом Стефана Банаха в місті діяла всесвітньо відома Львівська математична школа. У Львові розроблялося програмне забезпечення для місяцехода, міжпланетних апаратів що досліджували Венеру та Марс, першого орбітального корабля багаторазового використання «Буран». Сьогодні тут діє 8 установ Національної академії наук України; за їхньою кількістю місто займає друге місце поруч з Харковом. Львів є основним центром діяльності Наукового товариства імені Шевченка — першої в Україні суспільної академії. Загалом, у місті розташовано ще близько 40 науково-дослідних та проєктно-конструкторських інститутів.
Зі Львовом пов'язане життя науковців Людвіга та Річарда Мізесів, Стефана Банаха, Жозефа Ротблата, Яна Лукашевича, Єжи Куриловича, Юліуса Лілієнфельда, Рудольфа Вайгля, Олега Романіва, Михайла Грушевського, Бартоломея Зиморовича, Івана Крип'якевича, Освальда Бальцера, Маєра Балабана, Шимона Ашкеназі, Мартина Бубера та Фердинанда Ціркеля. Тут працював найвидатніший з українських друкарів Іван Федоров.
== Засоби масової інформації ==
Місто є одним з найбільших медіацентрів країни і має розвинену мережу засобів масової інформації. У місті виходять друком близько двох десятків газет і журналів, з десяток інтернет-видань, 4 телеканали, 26 FM-радіостанцій, 2 УКХ-радіостанції. Львів є штаб-квартирою медіахолдингу ТРК «Люкс».
Серед інформаційних агенцій у місті працюють «Zaxid.net», «Гал-Інфо», «Львівський портал» та інші.
== Культура ==
=== Музика, театр і кіно ===
1795 року у Львові було відкрито перший в Україні професійний театр. 1842 року відкрито Театр Скарбека, тоді — третій за розмірами в Європі; 1900 року з'явилася Львівська опера — один із найгарніших театрів країни, зображений на двадцятигривневій купюрі. У місті діє 8 професійних театрів: опери та балету, драматичний імені Марії Заньковецької, драматичний імені Леся Курбаса, драматичний імені Лесі Українки, духовний «Воскресіння», естрадних мініатюр «І люди, і ляльки», для дітей та юнацтва та ляльковий, 6 театрів-студій та цирк. Місто є значним осередком театрального життя: щороку тут проходять два театральні фестивалі: «Золотий лев», найбільший театральний фестиваль країни, та «Драбина», фестиваль молодого аматорського театру. Щороку в жовтні у місті проходить театралізований карнавал. На великі свята проводять вуличні вистави на ходулях та вогняні шоу.
У Львові діє 9 кінотеатрів: «Планета кіно», «Кінопалац», «Копернік», «Центр Довженка», «Львів», «Сокіл» та «Київ». Перший належить мережі «Планета кіно IMAX», три наступних входять до мережі «Кінопалац», натомість три останні є власністю держави. Завершено реконструкцію «Соколу», щодо «Львова» почалися обговорення відносно реконструкції. Однак через брак фінансування починаючи з 1990-х років багато кінотеатрів було ліквідовано. Також у місті діє перший в Україні автомобільний кінотеатр «Кінопарк». Разом із цим, Львів часто стає знімальним майданчиком: місто «грає роль» європейських столиць, де вартість зйомок значно дорожча. Щороку у Львові проходять фестивалі «Wiz-Art» (фестиваль короткометражних фільмів) та «Кінолев» (фестиваль «незалежного кіно»). Зі Львова походять відомі актори Пол Муні, Лео Фукс, Берта Каліч та інші.
Основними осередками музичного життя міста є театр опери та балету, філармонія і будинок органної музики, де міститься найбільший в Україні орган. У Львові поки немає великого концертного залу, нерідко концерти відбуваються в державному цирку або в критому велотреку при стадіоні СКА. Щороку у Львові проходить безліч музичних фестивалів: «Свято музики у Львові», «Велика коляда» (колядки), «Флюгери Львова» (етно-джаз), «Віртуози» (класична музика), «Львів Стародавній» (фестиваль середньовічної культури), «Діапазон» (органна музика), «Етновир» (етно), «Контрасти» (сучасна класична музика), фестиваль давньої музики, Jazz Bez і Leopolis Jazz Fest (джаз), Stare Misto (рок), «Українська пісня».
У місті діють академічний камерний оркестр «Віртуози Львова», хорова капела «Дударик», муніципальний оркестр «Галицькі Сурми», муніципальний хор «Гомін», камерний оркестр «Леополіс», симфонічний оркестр філармонії. З містом пов'язане життя музикантів, композиторів і співаків Соломії Крушельницької, Франца Ксавера Моцарта, Філарета Колесси, Мирослава Скорика, Руслани Лижичко, Святослава Вакарчука, Володимира Івасюка та інших. 1986 року (ще в часи перебудови в СРСР) у Львові виникла одна з перших у Союзі неформальних громадських організацій «Львівський рок-клуб». Клуб відіграв значну роль в українізації рок-музики в Україні, а з його середовища вийшли такі відомі гурти: «Брати Гадюкіни», «Лесик Бенд», «Плач Єремії», «999», «Білий загін» тощо.
Львівщина дала початок багатьом відомим гуртам, як-от «Океан Ельзи», «Скрябін», «Піккардійська терція», «Плач Єремії», «Мері», «Оратанія», «Механічний апельсин», ROCKOKO та інші.
=== Музеї та картинні галереї ===
Для відвідувачів у місті відкриті двері понад 40 музеїв. Серед них: Львівський історичний музей, другий за розмірами історичний музей України; Національний музей, одна з найвизначніших в Україні скарбниць українського мистецтва, заснована митрополитом Шептицьким; Львівська галерея мистецтв, один з найбагатших музеїв України, у минулому очолюваний відомим мистецтвознавцем Борисом Возницьким; Етнографічний музей, єдиний такого типу в Україні; Національний меморіал «Тюрма на Лонцького», перша в Україні в'язниця-музей. Популярними серед туристів є також «Шевченківський гай», Аптека-музей, «Арсенал», Палац Потоцьких та інші. У Львові також багато галузевих музеїв, як, наприклад, музеї пива, пошти, друкарства, скла, релігії тощо. Є також певна кількість меморіальних будинків-музеїв, присвячених видатним мешканцям міста. Природознавчий музей, який володіє однією з найбагатших у Східній Європі експозицій, сьогодні закритий на реконструкцію.
У Львові діє понад 20 художніх галерей, найвідомішими з-поміж яких є «Дзиґа», «Зелена канапа», «Сливка», «Музей Ідей» та інші.
Загалом, музейні фонди Львова нараховують 36,5 тисяч експонатів, 2009 року музеї міста відвідало 366,5 тисяч осіб.
У листопаді 2020 року у Львові відкрили Львівський муніципальний мистецький центр — першу міську інституцію, створену на кошти з міського бюджету та націлену на втілення проєктів у сфері сучасного мистецтва.
=== Література ===
З давніх-давен Львів був значним літературно-книговидавничим центром регіону. З містом пов'язані імена Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Марії Конопницької, Єжи Яницького, Олександри Мариніної, Ванди Василевської, Леопольда фон Захер-Мазоха, Бруно Шульца, Станіслава Лема, Станіслава Єжи Леца, Тадеуша Ріттнера, Надії Мандельштам, Шолом-Алехема, Оноре де Бальзака, «Руської Трійці» «Дванадцятки» та інших. Серед відомих сучасних українських письменників, у Львові мешкають Ігор Калинець, Наталка Сняданко, Ігор Павлюк, Юрій Винничук, Віктор Неборак, Любко Дереш, Василь Ґабор, Марія Матіос. У Львові розташовані відомі видавництва: «Аверс», «Афіша», «Видавництво Старого Лева», «Країна ангелят», «Мета», «Піраміда», «Свічадо», «Світ», «Фенікс», «Центр Європи». Щовересня у місті відбувається Форум книговидавців — найбільша культурна подія України. Львів різних періодів своєї історії описаний у численних романах.
1817 року у Львові засновано Оссолінеум, бібліотеку і науково-дослідний інститут, який незабаром став одним з найвизначніших центрів польської науки. Після Другої світової війни 70 % фондів було перевезено до Вроцлава, натомість у Львові на базі колишнього Оссолінеуму було створено Національну бібліотеку імені Василя Стефаника, одну з найбільших в Україні. Тут зберігаються прижиттєві видання творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Гоголя, Гюго, де Бальзака, Дюма, Дікенса, Міцкевича, Толстого, Чехова, Пушкіна, Лермонтова та інших письменників. Одними з найцінніших придбань бібліотеки є колекція оригіналів листів багатьох відомих людей. Книжковий фонд становить понад 7 мільйонів екземплярів. Серед інших відомих бібліотек Львова — Бібліотека Львівського університету, Міська центральна бібліотека імені Лесі Українки, Центральна міська дитяча бібліотека, Обласна бібліотека для дітей, Обласна бібліотека для юнацтва та інші.
=== Релігія ===
Львів є центром одного з найрелігійніших регіонів України. Так, упродовж 1960-1980-х років у Львові та області, з населенням 0,8 % від загального населення СРСР, було понад 10 % усіх діючих культових споруд. Сьогодні місто є центром єпархій Української греко-католицької церкви, Православної церкви України, Римо-католицької церкви та Вірменської апостольської церкви. У Львові розміщений управлінський центр Римо-католицької церкви в Україні. Крім того, у місті діють баптисти, п'ятидесятники, Церква адвентистів сьомого дня, Свідки Єгови, Церква Ісуса Христа святих останніх днів,мусульманські та юдейські громади.
Серед найвідоміших культових споруд міста Латинська катедра, Бернардинський костел, Домініканський костел, Собор Святого Юра — головний храм українських греко-католиків, Успенська церква — багатовіковий центр православного життя регіону, костел святої Ельжбети та інші.
Зі Львовом пов'язані життя та діяльність Петра Могили, Йосипа Сліпого, Андрея Шептицького та інших відомих релігійних діячів.
У Львові наявні 8 кладовищ. Найвідомішим є Личаківський цвинтар, де поховано багато відомих людей. Сьогодні його оголошено історико-культурним заповідником. 1987 року Товариство Лева розпочало свою діяльність із відновлення могил на цьому цвинтарі.
2022 року за клопотанням ДУМУ «Умма» та громади «Ен-Небрас» виділили місце для мусульманського кладовища.
Також у Львові проживають мусульмани. В більшості — це кримські татари, турки, азербайджанці, узбеки, татари, араби, пуштуни, українці. Для мусульман діє Ісламський культурний центр імені Мухаммада Асада та Ісламський релігійно-культурний центр.
=== Кухня ===
Львівська кухня є унікальною через свою заплутану та драматичну історію, вона увібрала в себе риси української, австрійської, німецької, польської, угорської, єврейської, вірменської та інших народів. Одним із символів західноукраїнського частування є львівський сирник. Легендарна галицька кулінарка Дарія Цвєк опублікувала в середині минулого століття рецепти сирника у різних варіаціях і зробила його відомим в Україні. Нині існує більше 32 варіацій львівського сирника. Його готують із лимонною цедрою, маком, кокосовою стружкою, горіхами і навіть яблуками. Проте незмінними залишаються жирний домашній сир, якісне вершкове масло і домашні яйця.
Давньою міською традицією є споживання кави. «Львівський культ кави» широко відомий за межами міста. Вважається, що кожен «правдивий львів'янин» має принаймні раз на день пити каву. В центрі міста безліч кав'ярень, якими прокладені численні туристичні маршрути; щороку проводиться міське свято «На каву до Львова», на якому визначають найкращу кав'ярню міста.
Іншим продуктом, з яким часто ідентифікують Львів, вважається шоколад. Місцеві жителі називають його «чоколяда». Щороку в місті проводяться Свято шоколаду, Свято сиру і вина.
=== Традиції ===
Львів — споконвічне місто українсько-польського прикордоння, у якому століттями змішувалися традиції, культури і мови. Так, унаслідок взаємних запозичень, наприкінці XIX століття у міському середовищі сформувалася львівська ґвара — говір, що утворився внаслідок змішання української і польської мов з вкрапленнями німецької та єврейської лексики. На думку деяких дослідників, вона є складовою південнокреського діалекту польської мови, інші вважають її одним з варіантів балаку. У другій половині XX століття ґвара вийшла з широкого вжитку, однак багато слів досі побутують серед львів'ян. Останнім часом деякі інституції (Львівська міська рада, часопис «Ї») докладають зусиль для її певного відродження.
Наприкінці XIX — на початку XX століття розповсюдженою у Львові була субкультура батярів — авантюристів і гульвіс, які з часом набули кумедних рис. Вона стала причиною формування міського фольклору, який іще називають батярським. Львівський міський фольклор ув основному складає батярські пісні (найвідоміша — неофіційний гімн міста «Тільку ві Львові») і легенди (видані в численних збірниках; найвідоміші серед них — «Легенди Львова» Юрія Винничука і «Легенди старого Львова» Ілька Лемка). З 2000-х років для відродження батярських традицій у Львові щорічно, 1 травня, проводять День батяра.
Вважається, що жителі Львова мають праві погляди, а місто є «твердинею націоналізму». Разом із тим, зі Львова вийшло багато українських політиків, які вчинили значний вплив на сучасну політичну ситуацію в державі. Це В'ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Юрій Луценко, Василь Куйбіда, Тарас Чорновіл, Олег Тягнибок, Ганна Герман та інші. Свого часу в місті жили президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж та один з лідерів російської опозиції Григорій Явлінський. З містом пов'язані життя історичних політичних діячів: Богдана Хмельницького, Романа Шухевича, Степана Бандери, Симона Візенталя, Якова Розенфельда, Мухаммеда Асада, Казимира Бартеля.
Особливим є святкування Різдва у Львові, під час якого в місті відбувається різдвяний ярмарок, встановлюється шопка та дідух, відбуваються народні гуляння, виступи вертепів та парад звіздарів, фестиваль «Велика коляда» і Свято пампуха.
== Архітектура ==
В архітектурі Львова, яка не сильно постраждала під час війн XX століття, відображено багато європейських стилів та напрямків, що відповідають різним історичним епохам. Після пожеж 1527 і 1556 року практично не залишилося слідів готичного Львова, проте добре представлено такі епохи: ренесанс, бароко, класицизм. Характерним для Львова став стиль сецесії, трапляються споруди в стилях ар-деко і берлінський модерн.
У місті встановлено більше півсотні пам'ятників: військових обелісків та меморіалів, монументів національним героям і визначним подіям, видатним жителям міста та регіону.
У Львові розташовано найбільше пам'яток архітектури серед усіх українських міст. Переважна їх більшість сконцентрована в історичному центрі, який занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Серед найвизначніших архітектурних пам'яток міста Ратуша, ансамбль площі Ринок, Чорна кам'яниця, Палац Корнякта, колишній Домініканський костел, комплекс Успенської церкви, Королівський арсенал, Порохова вежа, Міський арсенал, монастир Бернардинів, Латинська катедра, Собор святого Юра, Костел святої Ольги і Єлизавети, Залізничний вокзал, Університет Франка, Оперний театр, Театр Марії Заньковецької, Преображенська церква, Вірменська церква, Монастир святого Онуфрія, Церква Святої Параскеви П'ятниці та інші.
На південь та на схід від Старого міста йдуть елітні райони, забудовані, передовсім, наприкінці XIX — на початку XX століття. Навколо них — радянська забудова: промислові зони та спальні райони. На долю типового масового житла припадає 40 % житлових площ міста. Ще близько 20 % житла — приватна малоповерхова забудова, переважно зосереджена на околицях, у районах, де раніше були приміські села. У Львові спостерігається найвища щільність міської забудови серед усіх обласних центрів і великих міст країни.
З 1990-х років значно знизилися темпи будівництва. Так, 1990 року було здано 369 тисяч квадратних метрів житла, 1995 року — 90 тисяч квадратних метрів, а в 2000-ому — 96 тисяч квадратних метрів житлової площі. Починаючи з 2003 року темпи будівництва поступово нарощуються. 2005 року було здано 158,7 тисячі м² житлової площі, 2009 року — 187,2 тисячі м², а 2012 року — 242,5 тисячі м² житла.
== Спорт ==
Спорт у Львові має давню історію. У місті відбулися перші на території сучасної України футбольний матч (1894) та хокейний матч (1905). У 1930-х рр. у місті також проводилися Рівнинні перегони Краків-Львів. 4 вересня 1931 року, у Львові відбувся перший конгрес ФІТА — Міжнародної федерації стрільби з лука. У серпні-вересні того ж року Львів прийняв перший чемпіонат світу і Європи зі стрільби з лука. Львівський хокейний голкіпер Микола Скрипій одним з перших в історії почав використовувати захисну маску для обличчя — ще 1933 року. Він сконструював її з військового шолома, причепивши спереду дротяну маску.
1969 року львівський футбольний клуб «Карпати» став єдиним клубом із нижчої ліги, який здобув Кубок СРСР з футболу. Сьогодні він представляє місто у футбольній прем'єр-лізі України. Інший львівський клуб, ФК «РУХ» Львів, також представляє місто у футбольній прем'єр-лізі України.
Щороку в місті проводиться наймасштабніший фестиваль футбольних фанів у Східній Європі «EUROFANZ». Львів був одним з міст-господарів чемпіонату Європи з футболу 2012 року.
Також у Львові з 2012 року у рамках чемпіонату України Української Ліги Американського Футболу ULAF грає команда з американського футболу Львівські Леви, а гравці клубу регулярно викликаються на матчі збірної України з американського футболу.
Головною спортивною спорудою Львова є стадіон «Арена Львів». Окрім того, у місті функціонують стадіони «Україна», «СКА», «Скіф», «Юність» та інші. У Львові знаходиться також єдиний в Україні критий велотрек — Велотрек СКА.
Львів є одним з лідерів українського футзалу — у сезонах 2006/07, 2011/12 та 2015/16 чемпіоном України ставала «Енергія», а в першостях 2008/09 та 2009/10 переміг «Тайм». Жіночий гандбольний клуб «Галичанка» починаючи із сезону 2001—2002 років перебуває у чільній трійці вищої ліги чемпіонату України. Також, є дворазовим чемпіоном (2015, 2016) і п'ятиразовим срібним призером (2005, 2007, 2008, 2013, 2014). У вищих лігах національних чемпіонатів Львів також представляють баскетбольний клуб «Політехніка-Галичина», ватерпольний клуб «Динамо» та волейбольний клуб «Львів».
Львівська шахова школа за радянських часів була однією з найвідоміших у СРСР і дотепер залишилася серед провідних шахових центрів України. Серед найвідоміших гросмейстерів міста Степан Попель, Леонід Штейн, Олександр Бєлявський, Андрій Волокітін, Василь Іванчук та інші. Відомими є також львівські лукова, регбійна, спідвейна та велотрекова школи.
Львів мав приймати Чемпіонат Європи з баскетболу 2015 року, однак через ситуацію в країні від проведення вирішили відмовитися. Натомість надано пріоритетне право проведення Європейського чемпіонату 2017 року. Уряд України мав намір висунути кандидатуру Львова на проведення Зимових Олімпійських ігор 2022 року.
== Міжнародна співпраця ==
=== Міста-побратими ===
Львів має 32 міста-побратими:
=== Міста-партнери ===
Кобе, Японія (2023)
Харків, Україна (2024)
У Львові є генеральні консульства Польщі та Чехії, почесні консульства Австрії, Бразилії, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Ізраїлю, Казахстану, Канади, Королівства Нідерландів, Німеччини, Південної Кореї, Латвійської Республіки, Литви, Молдови, Франції, Угорщини. У місті також діє Візовий центр Посольства Іспанії в Україні та постійно перебуває Консульський кореспондент Посольства Італії в Україні; діє Британська рада.
Також функціонують представництва ОБСЄ, Консультативна місія Європейського Союзу (КМЄС), представництво ЄБРР, Альянс Франсез, Австрійський центр, Goethe-Institute, GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва).
Львів є членом організацій «Eurocities», «European Cities Marketing», OWHC (Організації міст світової спадщини) та «Energie-Cites».
== Панорами Львова ==
== Личаківський цвинтар ==
Державний історико-культурний музей-заповідник «Лича́ківський цви́нтар» — меморіальний цвинтар у Львові. На 86 полях загальною площею 40 га розміщені понад 300 тисяч поховань (зокрема понад 2000 гробівців), на могилах встановлено близько 500 скульптур і рельєфів. Відкритий 1786 року, один із найстаріших теперішніх комунальних цвинтарів Європи.
== Відомі особистості ==
=== Народилися ===
Амвросій Бучма — український актор і режисер.
Аллен Ірвінг (1905—1987) — продюсер та режисер театру та кіно.
Стані́слав Герман Ле́м — польський письменник-фантаст єврейського походження.
Людвіг фон Мізес — австрійський економіст, основоположник неолібералізму.
Емануель Акс — американський піаніст, викладач Джульярдської школи.
Ян Лукашевич — професор логіки і математики Львівського, Варшавського і Дублінського університетів.
Казимир Бартель — польський математик і політик, прем'єр-міністр Польщі.
Збіґнєв Герберт — польський поет.
Любомир Гузар — кардинал, голова Української Греко-Католицької Церкви.
Роман Віктюк — театральний режисер.
Григорій Явлінський — радянський та російський політик.
Руслана Лижичко — українська співачка, переможниця Євробачення 2004.
=== Проживали ===
Юзеф Бем — полководець, польський й угорський національний герой.
Герман Авербах — польський математик єврейського походження.
Михайло Грушевський — український історик, політичний діяч, перший керівник УНР.
Рудольф Вайгль — вчений, винайшов вакцину від тифу.
Іван Вакарчук — фізик, міністр освіти і науки України.
Василь Іванчук — український шахіст, гросмейстер.
Святослав Вакарчук — композитор, поет, співак, політик.
Євген Коновалець — український політичний та військовий діяч.
Соломія Крушельницька — українська оперна співачка.
Йосип Сліпий — український церковний діяч, єпископ УГКЦ, кардинал католицької церкви.
Іван Франко — поет, письменник, науковець, громадський діяч.
В'ячеслав Чорновіл — політик, публіцист, політичний в'язень.
Андрей Шептицький — митрополит УГКЦ.
Роман Шухевич — український політичний та військовий діяч, командувач УПА.
== Див. також ==
== Примітки ==
== Джерела ==
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст / М. Бевз, Ю. Бірюльов, Ю. Богданова, В. Дідик, У. Іваночко, Т. Клименюк та інші. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с. — ISBN 978-966-7022-77-8.
Architektura Lwowa XIX wieku / Архітектура Львова XIX століття / Яцек Пурхля. — Краків : Międzynarodowe Centrum Kultury, 1997. — 260 с. — ISBN 83-85739-43-2.
Енциклопедія Львова: в 4 т / за ред. А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1: А—Ґ. — 656 с. — ISBN 978-966-7007-68-8.
Енциклопедія Львова: в 4 т / за ред. А. Козицького. — Львів : Літопис, 2008. — Т. 2: Д—Й. — 608 с. — ISBN 978-966-7007-69-0.
Івченко А. С. Закохайся у Львів : путівник. — К. : ДНВП «Картографія», 2012. — 80 с. — 4000 екз. — ISBN 978-966-475-954-7.
Історія Львова. У трьох томах / Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. — Львів : Центр Європи, 2006. — ISBN 978-966-7022-58-7.
Львів // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3. — Т. 4. — С. 1404—1416.
Мельник Б. В. Вулицями старовинного Львова. — 2-ге, зі змінами. — Львів : Світ, 2002. — 273 с. — ISBN 966-603-197-3.
Назарук М. М. Львів у XX столітті: соціально-екологічний аналіз. — Львів : Українська академія друкарства, Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. — 348 с. — ISBN 978-966-322-108-3.
Павлишин О. Столиця Західно-Української Народної Республіки — м. Львів // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 3: П — С. — Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. — С. 503—512. — ISBN 978-966-2067-65-1.
Таємниці міста Лева: книга для читання / О. Волосевич, О. Даниленко. — Львів : Аверс, 2004. — 356 с. — ISBN 966-7466-90-6.
Dziedzicki L. Lwów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 496. (пол.)
Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie ze 102 ilustracjami i planem miasta. — Lwów—Warszawa, 1925. — 276 s. (пол.)
Львов // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
Львов: справочник / сост. Г. Гербильский и др.; общ. ред. Б. К.  Дудыкевич. — Львів : Вільна Україна, 1949. — 200 с. (рос.)
Львів: провідник [Архівовано 15 лютого 2022 у Wayback Machine.]. — Львів: Червона калина, 1925. — 179 с.
Львов: краткий справочник [Архівовано 10 червня 2020 у Wayback Machine.] / сост.: Б. К. Дудыкевич и др.; под ред. Г. П. Пинчука. — Львов: Вільна Україна, 1946. — 85 с. (рос.)
== Посилання ==
Сайт Львівської міської ради [Архівовано 21 вересня 2013 у Wayback Machine.]
Офіційний туристичний сайт Львова [Архівовано 21 червня 2010 у Wayback Machine.]
Культурно-туристичний портал «VisitLviv» [Архівовано 21 грудня 2009 у Wayback Machine.]
Щоденний Львів [Архівовано 9 лютого 2017 у Wayback Machine.]
Zaxid.net [Архівовано 2 червня 2011 у Wayback Machine.]
Карта Львова та міський довідник [Архівовано 24 березня 2022 у Wayback Machine.]
Чо́рне мо́ре (лат. Rucenum mare; болг. Черно море, груз. შავი ზღვა, абх. Амшын Еиқәа, рос. Чёрное море, рум. Marea Neagră, кримс. Qara deñiz, тур. Karadeniz) — море між Європою та Західною Азією (проходить водна межа між Європою і Малою Азією). Сполучене протокою Босфор із Мармуровим морем. Площа 422 тис. км², найбільша глибина до 2 245 м (на південь від Ялти), солоність 17—18 ‰. Нижче глибини 150 м органічне життя відсутнє через сірководень. Розвинене рибальство (ставрида, скумбрія, тюлька, кефаль, бички, шпрот, осетрові, камбала, хамса, судак, креветки). Чорне море — важливий район транспортних перевезень: зерно, залізна руда, металопрокат, боксити, непродовольчі товари особистого вжитку. Один з найбільших курортних регіонів Євразії.
Чорне море — внутрішнє континентальне море Атлантичного океану (пов'язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське та Середземне море), знаходиться між масивом Східної Європи на півночі, Малою Азією на півдні, Кавказом на сході і Балканським півостровом на заході. Чорне море омиває береги України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії, Румунії.
== Етимологія назви ==
Чорне море мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його Понтом Аксинським (грец. Πόντος Aύξενος — негостинне море), а згодом, після успішної колонізації його узбережжя, — Понтом Евксинським (грец. Πόντος Εύξενος — гостинне море). Ним проходили важливі торгові шляхи, що зв'язували античні держави та племена Північного Причорномор'я з Південним Причорномор'ям і Середземномор'ям. Деякі античні письменники (Феокріт, Сенека, Лукіан) називали це море Скіфським.
З IX ст. в «Повісті временних літ», в арабських (Аль Масуді) та західних (Гельмольд) джерелах Чорне море називали Руським. У Київському літописі — Понтійським (або Понетським) морем. Пізніше також використовувалась назва Козацьке море.
З часом прищепилася у різних народів сучасна назва «Чорне море» (тур. Karadeniz; кримс. Qara deñiz). Можливо, через чорний колір води на значній глибині, можливо завдяки його бурхливості, а можливо й через те, що розчинений у морській воді сірководень призводив до того, що днища суден, якорі та інші металеві предмети, занурені у воду, набували чорного кольору через окиснення. Сучасні сходознавці виводять назву від колірного позначення сторін світу у тюркських народів, де чорний позначав північ, а білий — захід. Звідси Ак Деніз (тур. Akdeniz) — Середземне море тюркськими мовами.
== Геологія ==
=== Історія геологічного розвитку ===
За геологічними і геофізичними даними в історії формування Чорного моря виділяють чотири протяжних етапи:
Пізня юра — рання крейда
Пізня крейда — еоцен
олігоцен — міоцен
пліоцен — антропоген
Історично (з погляду геології) Чорним морем вважають басейн, що залишився після колишнього середньоєвразійського моря Тетіди (Тетіс), яке існувало з кінця палеозойської ери до середини третинного періоду. В процесі альпійських горотвірних рухів, що відбувалися в треторяді, море Тетіди поділилося на низку басейнів. Одним з них був Понтус, що простягався від Молдови на заході до Аральського моря на сході. Наприкінці третинного періоду він відокремився від Каспійського моря і скоротився до обсягу теперішнього Чорного моря.
Впродовж льодовикової доби плейстоценської епохи рівень моря піднявся і мав кілька разів зв'язок з Середземним і Каспійським. У середньому плейстоцені на місці сучасного Чорного моря існував древньоевксинський басейн. Однак за польодовикового часу, площа його скоротилася, воно опріснилося (за рахунок танення льодовиків та слабкого випаровування через низькі температури) й понизилося нижче рівня океану. 6-8 тисяч років потому, утворилася Босфорська протока. Солоні води Середземного моря влилися до Чорного й наповнили його басейн. Вони знищили прісноводну фауну і на її місці виникла солоноводна фауна Середземного басейну. Внаслідок підвищення рівня, вода затопила нижчі частини річкових долин й утворила лимани.
== Корисні копалини ==
Природний газ. Запаси природного газу на Чорноморському шельфі у виключній економічній зоні України становлять близько 50 млрд м³. Запаси природного газу на новому, відкритому у 2025 році, родовищі в Чорному морі поблизу узбережжя Туреччини оцінюються в 75 млрд м³.
Гідрат метану. Чорне море багате газогідратними родовищами (до 65–70 трлн м³), а в районі глибоководної Кримської частини моря запаси газогідратних родовищ складають понад 20 трлн м³. Зокрема, прогнозуються великі запаси гідрату метану в палеодельті Дніпра.
Золото. Шельф Чорного моря має поклади тонкодисперсного золота. Його формування відбувається в межах різних теригенно-мінералогічних провінцій, і воно не пов’язане з єдиним джерелом надходження. Походження такого золота різногенетичне, а його розподіл у донних відкладах відзначається крайньою нерівномірністю. Найбільші концентрації спостерігаються в Дніпровському жолобі, в районі Тендрівської коси, в прибрежних водах Жебріянської бухти, а також в районі острова Зміїного.
== Морфологія ==
Чорне море має приблизно овальну форму, рівнобіжна вісь якої простягається на 1150 км, полуденникова (північ — південь) 580 км (найкоротша 142 морські милі або 263 км, бо з півночі в море глибоко врізається Кримський півострів — між мисом Сарич у Криму та мисом Керемпе у Туреччині). Водна поверхня Чорного моря має 420,3 тис. км², середня глибина — 1300 м, найбільша — 2245 м; об'єм води — 547,0 тис. км³.
=== Морське дно ===
Дно моря складається з трьох неправильних співосередніх смуг: континентальної мілини (шельфу), континентального узбіччя (схилу) і дна морського басейну (чорноморська абісаль).
Континентальна мілина — це зовнішня прибережна смуга до менше ніж 200 м глибини, слабо нахилена вбік моря і прикрита третинними відкладами. Вона охоплює приблизно одну чверть морського дна, найширша на північний захід і біля Керченської протоки.
Континентальний схил — це посередня смуга між континентальною мілиною та дном басейну. Воно позначене стрімким нахилом, кут якого коливається переважно в межах від 5° до 8°. На глибині приблизно 2000 м нахил різко зменшується і переходить у дно морського басейну. Поверхня схилу зазвичай дуже нерівна, вкрита шаром глини, чорною зверху і ясно-сірою всередині. Забарвлює її сірчане залізо, відкладене у формі дуже дрібних зерен або тоненьких шпильок.
Дно морського басейну охоплює близько третини морської площі. Це пласка й одноманітна рівнина з максимальною глибиною 2211 м.
==== Газопрояви з морського дна ====
Розрізняють кондуктивні (розсіяні) і конвективні (зосереджені) форми газових потоків з дна морів і океанів (Коболєв, 2016). Всі вони присутні у Чорному морі.
До розсіяних В. Коболєв зараховує метанові сипи. До зосереджених — газові факели, газові фонтани та грязьові вулкани.
В осадовій товщі Чорноморського дна існують сотні грязевулканічних каналів та інших шляхів — тектонічних порушень, за якими потужні потоки глибинної вуглеводневої дегазації надходять до поверхні дна.
== Берегова лінія ==
=== Узбережжя ===
Узбережжя моря рівнинне. Єдиний виняток — це Кримський півострів, який видається далеко на південь, поділяючи море на західну та східну частини. Північно-західний берег Криму й південний берег континенту замикають єдину велику Каркінитську затоку. Інші кримські затоки: Каламітська на південному заході та Феодосійська на південному сході берега Криму.
Північно-західне узбережжя низьке й перетяте річками, найбільші з яких Дунай, Дністер, Буг і Дніпро. Дельта Дунаю низька та болотиста. На північ від неї аж до гирла Дніпра простягається стрімкий кліфовий берег Причорноморської низовини, порізаний балками і лиманами. Більші лимани (Дністра, Південного Буга, Дніпра) сполучені з морем гирлами; менші, що тратять воду внаслідок сильного випарування, закінчуються в замкнених солоних водоймищах. На схід від лиману Дніпра кліф поступово переходить у лагідно похилі піскові пляжі; на цьому відтинку узбережжя лежать найбільші острови-коси Чорного моря (Джарилгач, Тендра й ін.), що замикають більші чи менші затоки.
Північно-західне узбережжя Криму низьке й багате на озера й лаґуни. Південно-західне — пролягає прямовисно до гірських хребтів, воно частково затоплене і утворює мальовничий ріасовий берег. Південно-східний берег Криму пролягає рівнобіжно з горами, які круто спадають до моря; між горами та морем простягається вузька берегова смуга, дещо розширена при гирлах гірських річок.
Східне узбережжя моря починається на півночі низьким та пласким берегом Таманського півострова; далі на південь воно гористе.
Південне узбережжя від міста Зонгулдак до міста Батумі гористе, вздовж узбережжя тягнуться Понтійські гори (висоти 1700-3900 м). Узбережжя мало порізане, є лише дві великі затоки — Синопська та Самсунська.
Південно-західне узбережжя від дельти Дунаю до протоки Босфор переважно рівнинне, починаючи від Варни і південніше паралельно узбережжю тягнуться невисокі гори (висоти до 600–700 м). Дельта Дунаю — низька заболочена рівнина. Поблизу дельти Дунеаю — багато озер-лиманів, південніше є декілька великих заток.
=== Основні миси ===
Такіль, Чауда, Кіїк-Атлама, Меганом, Ай-Тодор, Сарич, Айя, Херсонес, Лукул, Євпаторійський, Тарханкут, Прибойний, Піщаний, Ланжерон, Великий Фонтан, Малий Фонтан (Україна), Сфинту-Георге, Тузла (Румунія), Шабла, Каліакра, Єміне, Маслен-Нос (Болгарія), Ігнеада, Пазарбаші, Керемпе, Інджебурун, Божтепе, Бафра, Джива, Ясун (Туреччина), Іскурія, Сухумі/Сухум, Піцунда (Грузія/Абхазія), Кадош, Дооб, Утриш, Залізний Ріг, Панагія (Росія).
=== Острови ===
Чорне море має декілька дрібних островів: Довгий, Березань навпроти лиману Дніпра і Зміїний проти дельти Дунаю. Декілька островів лежать у Бургаській затоці — острів Святий Іван, острів Святий Петро, острів Свята Анастасія (раніше Більшовик) і острів Святий Хома (в народі — Зміїний). Декілька островів лежать біля берегів Туреччини та Росії, є 1 острів-коса біля берегів Румунії.
=== Затоки ===
Найбільші затоки:
=== Кримський півострів та інші ===
== Клімат ==
Північна частина акваторії моря лежить у перехідній зоні від морської до континентальної області помірного кліматичного поясу, а південна — в середземноморській області субтропічного.
На клімат Чорного моря великий вплив має його посередконтинентальне положення. На півночі панують помірні повітряні маси. Переважає західний перенос. Значні сезонні коливання температури повітря. Цілий рік переважає циклонічна діяльність, погода мінлива, в холодну пору року шторми. На півдні влітку переважають тропічні повітряні маси. Значні сезонні амплітуди температури повітря і розподілу атмосферних опадів з відносно теплою дощовою зимою і ясним жарким літом. Чорноморське узбережжя Кавказу та південний берег Криму захищені горами від холодних північних вітрів, внаслідок чого мають м'який середземноморський клімат, а на південний схід від Туапсе — вологий субтропічний клімат.
Значний вплив на погоду над Чорним морем надає Атлантичний океан, над яким зароджується велика частина циклонів, що приносять на море погану погоду та бурі. На північно-східному узбережжі моря, особливо в районі Новоросійська, невисокі гори не є перешкодою для холодних північних повітряних мас, які, перевалюючись через них, обумовлюють сильний холодний вітер (бору), місцеві жителі називають його «норд-ост». Південно-західними вітрами зазвичай в чорноморський регіон приносяться теплі та достатньо вологі середземноморські повітряні маси. У літній час над морем знаходиться відріг Азорського антициклону. Як підсумок, для більшої частини території моря характерна тепла волога зима і спекотне сухе літо.
Середня січнева температура повітря в північній частині Чорного моря +2 °C, але в окремі роки може опускатися і до -10 °C і більше. На територіях, прилеглих до Південного берега Криму та узбережжя Кавказу, зима набагато м'якша: температура рідко опускається нижче +5 °C. Сніг, тим не менш, періодично випадає в північних районах моря. Середня температура липня на півночі моря — +23–25 °C. Максимальні температури не настільки високі завдяки пом'якшувальному дії водного резервуара та зазвичай не перевищують 37 °C. Найтепліше місце на узбережжі Чорного моря — узбережжі Кавказу, зокрема місто Гагра на території сучасної Абхазії (середньорічна температура +17 °C).
Найбільша кількість опадів в чорноморському регіоні випадає на узбережжі Кавказу (до 1500 мм на рік), найменше — в північно-західній частині моря (близько 300 мм на рік). Хмарність за рік в середньому становить 60 % з максимумом взимку та мінімумом влітку.
Води Чорного моря, як правило, не схильні до замерзання. Однак в дуже суворі та тривалі зими північна частина моря може покриватися льодом, проте це буває не частіше, ніж раз на кілька десятків років. Температура води в середньому по морю не опускається нижче +7–8 °C.
Влітку біля берегів Чорного моря спостерігається стійкий термоклин — межа між холодною глибинною водою і теплою водою поверхневого шару. Щоб це відчути, треба опуститися на глибину в кілька метрів, потрапивши з 20-градусної в 12-градусну воду.
== Гідрологія ==
=== Морська вода ===
Об'єм води Чорного моря становить близько 547 000 км³. На нього впливають такі природні складові:
+ опади — 230 км³;
+ стік континентальних вод — 310 км³;
+ приплив з Азовського моря — 25 км³;
- втрата через випаровування з поверхні — 357 км³;
- витік через Босфор — 208 км³.
Якщо зважити на відносно молодий геологічний вік моря, і завдяки великому припливу прісних вод, що їх приносять річки, також опріснені води з Азовського моря, солоність води Чорного моря майже на 50 % нижча від солоності океану. Вона найнижча (13 ‰) на північному заході та збільшується до 17–18 ‰ в інших частинах. Солоність змінюється також з глибиною; вона найменша у верхньому шарі й зростає до ~22 ‰ на глибині 730 м; глибше залишається майже такою ж до самого дна.
За температурним показником води моря розподіляються на два нерівні шари: верхній — до глибини приблизно 60–80 м і нижній від 80 м до самого дна, який зберігає майже незмінну температуру — близько +9 °C. Взимку температура води верхнього шару зростає від поверхні до глибини 500 м, влітку вона знижується. Вертикальні зміни температури нерівномірні. На поверхні вона найнижча в лютому: від 0,5 °C на півночі (тут прибережні води покриваються кригою, що сягає 10—20 км від берега, а часом навіть більше), до +5 °C +8 °C на півдні. Найвищу температуру має вода в серпні: від +20 °C на півночі до +25 °C і вище на півдні. Вода в Азовському морі нагрівається до +26–27 °C, у лиманах навіть до +30 °C.
Густина морської води залежить від її солоності і температури. Вона найменша при гирлах річок і біля Керченської затоки (пересічно 1 010–1 014 Гр/л) і зростає в бік відкритого моря та вглиб (на глибині близько 80 м — 1 020 Гр/л), далі залишається такою ж до дна.
З різних газів морської води найважливішим є кисень (O2), який підтримує органічне життя. Його кількість у верхньому прошарку води сягає 4–7 см³/л води. Зі зростанням глибини швидко зменшується до 0,5 см³, на глибині близько 200 м. Така кількість не достатня для підтримання органічного життя, тому воно зникає, за винятком кількох видів бактерій (мікроспора естуарії). Другу перешкоду для розвитку організмів нижче 200 м глибини становить висока кількість сірководню (H2S), яка зростає до 6–7 см³ на літр води на глибині 2 000 м.
Прозорість води сягає до 16–22 м глибини. Вона є низькою в прибережних районах (2–3 м) і високою в центральних частинах моря (20–27 м).
Станом на 10 червня 2023 року, після підриву Каховської ГЕС та неконтрольованого витоку води з Каховського водосховища за руслом Дніпра в море, згідно повідомлення Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу Державної екологічної інспекції України, поблизу узбережжя Північно-Західної частини Чорного моря різко знизилась в 2,7–2,9 разів солоність води. За результатами лабораторних досліджень у морській воді виявлено перевищення: завислих речовин — до 1,6 разів, заліза загального — від 3,4 до 9 разів, амонійного азоту — у 10–15 разів.
Станом на 9 - 11 червня 2023 року, згідно повідомлення Державної екоінспекції Південно-Західного округу, рівень солоності води на узбережжі моря поблизу м. Одеси складав 2,5 ‰, що в 6 разів нижче за норму. Станом на кінець серпня 2025 року, показники якості морської води повернулися до норми.
=== Рух води ===
Поверхня вод Чорного моря переважно спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час буревіїв вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи та відпливи майже непомітні,
, бо сягають ледве 10 см висоти.
На Чорному морі є два роди морських течій:
поверхневі, спричинені циклонними вітрами;
подвійні течії в Боспорській та Керченській протоках, спричинені обміном вод різної густини між двома суміжними морськими басейнами.
Основна Чорноморська течія, що рухається проти годинникової стрілки вздовж узбережжя, формує масштабний кругообіг вод. Вітер також впливає на переміщення поверхневих мас і створення менших течій, а рельєф дна й ефект Коріоліса визначають глибинні рухи. Особливо на західному узбережжі часто відбувається апвелінг — підняття холодних, збагачених поживними речовинами вод із глибин. Це явище забезпечує надзвичайно високу біологічну продуктивність регіону.
Поверхневі течії утворюють два замкнені кільця. Ширина західного кільця навпроти дельти Дунаю сягає близько 100 км; воно звужується на південь. Швидкість близько 0,5 км/год. Ширина східного кільця замкнена в межах 50–100 км, швидкість течії до 1 км/год.
Подвійна течія в Боспорській протоці — це обмін вод між Чорним та Мармуровим морями. Менш солона й легша вода Чорного моря рухається як верхня течія до Мармурового, зі швидкістю 1–2 м/с. Натомість, солоніша і густіша вода Мармурового, тече нижньою течією на глибині 50–120 м до Чорного, зі швидкістю 4–6 м/с. Друга подвійна течія — це течія між Чорним і Азовським морем: солоніша вода з Чорного моря, переливається нижньою течією до Азовського, а опріснена вода — верхньою течією назустріч з Азовського.
Крім горизонтальних течій, існують вертикальні рухи, але вони обмежені верхнім шаром води — приблизно 80 м.
=== Річки басейну ===
Дунай, Дністер, Дніпро, Південний Буг, Мзимта, Ріоні, Кодорі, Інгурі, Чорох, Кизил-Ірмак, Ешлі-Ірмак, Сакар'я.
== Біологія ==
Акваторія моря належить до морського екорегіону Чорноморський басейн бореальної північноатлантичної зоогеографічної провінції. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м належить до середземноморської провінції, перехідної зони між бореальною та субтропічною зонами.
Найособливішою характеристикою Чорного моря є відсутність органічного життя у водах на глибині нижче 150–200 м через шар сірководню, за винятком кількох анаеробних бактерій. Станом на 2015 р. кисневий прошарок Чорного моря зменшився до 90 м.
Життя зосереджене головним чином в мілких водах континентального шельфу і в річкових гирлах північно-західної частини моря.
=== Флора ===
Рослинний світ представлений фітопланктоном, що складається приблизно з 350 видів одноклітинних організмів, 280 видів донних макрофітів, кількох видів трав і морських зел. У північно-західній частині моря часто зустрічаються великі скупчення червоної водорості філофори, з якої добувають агар-агар, який використовують у кондитерській, текстильній промисловості, а також у мікробіології. Філофора рубенс покриває понад 15 000 км² морського дна і нагромаджує понад 5 млн т біомаси. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте морська трава зостера, багата на колонії риб. На прибережних скелях можна зустріти ульву, або морський салат, на невеликих глибинах росте бура водорість цистозіра.
=== Фауна ===
Тваринний світ Чорного моря бідний на види порівняно з середземноморською фауною (2 тис. проти 6 тис. видів). Фауна моря нараховує близько 350 видів найпростіших тварин, 650 видів ракових, понад 200 видів молюсків, близько 160 видів риб і 4 ссавців: тюлень (Monachus monachus) і три види дельфінів. У заростях морської рослинності ховається безліч морських безхребетних — крабів та молюсків, а в товщі води плавають медузи аурелія (лат. Aurelia aurita) та коренерот. Ссавці і риби мають промислове значення. Рибальство дає великі улови осетрових, скумбрії, оселедців, шпротів, хамси, саргана тощо.
== Античність ==
Зв'язки Північного Причорномор'я з Півднем відомі з праісторичних часів ще з доби егейської культури. Вже в 2 тисячолітті тут оперували грецькі пірати й купці, які згодом створили на північних берегах моря купецькі факторії, що перетворилися у VI — V століттях до Христа на міста-держави. Найважливіші з них: Тіра, Ольвія, Керкинітида (Євпаторія), Херсонес, Фанаґорія, Танаїс тощо. Північне Причорномор'я тоді населяли скіфи, згодом їх замінили сармати. Основою народного господарства грецьких міст була торгівля сільськогосподарськими продуктами, в основному пшеницею, яку експортували до Греції, а завозили вино, олію і предмети розкоші для скитської верхівки (вироби мистецького промислу, тканини тощо). Вплив високорозвиненої грецької культури сягнув за посередництвом грецьких міст углиб східної околиці Європи. З грецьких міст і міських поселень обабіч Керченської протоки у VI — V століттях до Христа постало Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. У II — I століттях до нової ери воно стало частиною Понтійського царства, а з I ст. століття Римської імперії. Саме на той час припадає другий період економічного і культурного розвитку Північного Причорномор'я.
Наскоки готів у III ст., які увійшли в Причорномор'я й знищили більшість грецьких міст, а з IV ст. велике переселення тюрко-монгольських народів з Азії в причорноморські степи і далі на захід та занепад Римської імперії спричинили занепад майже всіх міст узбережжя; найбільших втрат завдав їм наскок гунів у середині IV ст. За ними перейшли до Північного Причорномор'я болгари, авари й угорці. У IX ст. Візантія (Східна Римська імперія) заволоділа уцілілими в Криму грецькими колоніями (найбільше з них — Херсонес).
=== Середньовіччя ===
З ранньої доби української історії західне Причорномор'я заселяли предки східних слов'ян — анти, а пізніше літописні племена уличів і тиверців. Перші київські князі Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав і Володимир здобули та поширили доступ до Чорного моря, навіть здійснювали морську експансію: з історичних джерел відомі морські походи на Царгород (860), а далі походи Олега (911) й Ігоря (945) на Візантію, які закінчилися вигідними для Руси торговельними договорами. Для закріплення доступу до моря збудовано ряд городів: Олешшя над гирлом Дніпра, Пересічень — правдоподібно над нижньою течією річок Дністра і Прута, Руський порт у гирлі Дону; наприкінці IX ст. Тмуторокань у гирлі Кубані, що стала центром Тмутороканського князівства. Намагання князя Святослава створити другий руський причілок у гирлі Дунаю в боротьбі з Болгарією і Візантією не мали успіху. Князь Володимир намагався здобути у Візантії південний Крим, завоював Херсонес (Корсунь), який, однак, не залишився в його володінні; та Київська держава здобула для себе природний морський кордон (вперше природний кордон українського народу), забезпечила русько-візантійську торгівлю і відкрила на Русь шлях впливам візантійської культури.
Зв'язок Київської держави з Чорним морем послабили орди кочовиків, які йшли зі сходу на причорноморські степи: з початку X ст. печеніги, потім на недовгий час торки і з сер. XI ст. половці. Лише шляхом значних потуг Київ продовжував утримувати сполучення Дніпром з Чорним морем. Вже з середини XIII ст. сторіччя була втрачена Тмуторокань, оскільки нею заволоділа Візантія. Краще сполучення з морем мало Галицьке князівство, згодом Галицько-Волинська держава, які мали пристані Білгород і (Малий Галич).
Татаро-монгольська навала (1240–1241) відірвала Україну від моря, хоч сліди українських поселень залишилися. Тоді ж на берегах постали італійські (ґенуезькі й венеційські) колонії: Кафа — Теодосія і Судак у Криму, Тана в гирлі Дону, Білгород-Монкастро в гирлі Дністра, через які проникали на українські землі не тільки західноєвропейські товари, але й культурні впливи. Італійські міста визнавали зверхність нового володаря Криму і Причорномор'я — татарської Золотої Орди.
Наприкінці XIV ст., скориставшись з ослаблення Золотої Орди, литовський князь Вітовт відібрав у татар частину Півдня України та поширив свої володіння над Чорним морем, що й уможливило відновити українські колонізаційні заходи, зокрема простежується багато новозаснованих укріплень і митних городів над долішніми течіями Дніпра (замок Св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї тощо. Ці тимчасові здобутки були втрачені, коли після розпаду Золотої Орди до влади прийшли більше аґресивні орди (середина XV ст.): Велика Орда і, зокрема, Кримський ханат. Останній опанував Крим та більшість північного Причорномор'я і у 1478 році визнав зверхність нової потуги — Османської імперії. У 1453 році Османська імперія захопила Царгород і наприкінці XV ст. утвердилася на всьому Чорному морі, що стало відтоді майже на 300 років її внутрішньою водоймою. Османська імперія опанувала й італійські колонії, а Молдова стала її васалом. Османська імперія заснувала над морем фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; над нижнім Дніпром постали татарські укріплення. Разом з цим Чорне море перестало бути для України вікном у світ. У процесі татарських наскоків частина лісостепової України була спустошена, і постійно заселена українцями територія відсунулася так далеко від морів, як ніколи перед тим. Виявом самооборони українців було козацтво, зокрема Запорізька Січ (з середини XVI ст.), яка не тільки спинила наскоки татар, але й сама перейшла до нападів (зокрема 1589–1621) на своїх чайках на прибережні татарські й османські міста: Євпаторію, Синоп, Трапезунд, на фортеці при гирлі Дунаю (Білгород, Кілію, Ізмаїл), досягаючи навіть передмість Стамбулу.
=== Російська експансія ===
Значні політичні зміни в басейні Чорного моря почалися наприкінці XVII ст. коли Москва, використавши ослаблення Османської імперії, в ряді воєн з нею змогла здійснити свої плани: здобути доступ до теплих морів і захопити османські володіння на північному Причорномор'ї. Спершу Московське царство здобуло османсько-татарські фортеці на долішнім Дону (1695), потім фортецю Азов. У ряді воєн з Османською імперією (1735–1739, 1768–1774, 1787–1791) Росія витиснула її з Північного Причорномор'я (зокрема, на підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) і у 1783 заволоділа всім Кримським ханством. У 1812 році до Російської імперії приєднано і Причорномор'я між Дністром та Дунаєм (Бессарабія). Ліквідація Кримського ханства дозволила його швидку колонізацію українцями (почасти росіянами, менше болгарами, німцями, греками). Таким чином, українська етнографічна територія значно збільшилася (нові землі: Південна Україна (Новоросія, Таврія, Кубань), і вона по віках перерви вже назавжди здобула природний морський кордон та зв'язок зі світом. У XIX ст. важливою подією в історії регіону була Кримська війна (1853–1856).
=== XX століття ===
В XX ст. відроджена українська держава 1917 року охопила чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й Азовського моря по Маріупіль. Військо УНР зайняло Крим у квітні 1918 року, але мусило його покинути на вимогу німців. Це й спричинило втрату Україною Чорноморського флоту у Севастополі, який вже підняв українські прапори. За гетьмана П. Скоропадського Крим визнав українську зверхність, закріпленню якої перешкодили подальші події.
З кінця 1918 по кінець 1920 року північне узбережжя Чорного моря було територією боротьби між Армією УНР (1918–1919), більшовиками, французьким десантом, військом Денікіна, а згодом Вранґеля, а також українськими повстанцями. З кінця 1920 року все узбережжя опинилося в руках більшовиків: воно увійшло до складу УСРР, Крим і Кавказький берег до складу РРФСР; узбережжя між Дунаєм і Дністром (Бессарабія) увійшло до складу Румунського королівства до серпня 1940, у 1940–1941 та 1944–1954 воно формувало морський кордон Ізмаїльської області УРСР.
За німецько-радянської війни 1941–1945 років німецьке військо окупувало Крим від 1941–1942 до другої половини 1943 — початку 1944. У 1954 році Кримську область передано до УРСР.
=== Статус проток ===
Довгий час не був вирішений міжнародно-правний статус чорноморських проток Босфору і Дарданеллів та розташованого між ними Мармурового моря, які були у володінні Османської імперії. На підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) Російська імперія дістала від Османської імперії право вільного проходу через протоки для торгового флоту. Від 1821 року це право одержали й інші держави. Право проходу військових кораблів мали тільки Османська імперія та Російська імперія. Після Кримської війни на підставі Паризького мирного договору Російська імперія не мала права тримати свій військовий флот на Чорному морі, яке було проголошене нейтральним. Згодом морем почали плавати воєнні кораблі причорноморських держав, а з деякими обмеженнями й інших держав. Сучасний статус проток з невеликими пізнішими змінами регулюють постанови конференції в Монтре 1936 року; вони передбачають свободу судноплавства Чорним морем з деякими обмеженнями для військового флоту.
== Чорне море в Україні ==
Береги Чорного і Азовського морів є природними межами українських земель на півдні, в цих морях проходить південний кордон держави. Чорне море є природним кордоном України з півдня, одночасно воно пов'язує її зі світом. Цим шляхом від початку її історії проходили з півдня економічні, політичні і культурні впливи; завдяки річкам, що течуть до Чорного моря (Дунай, Дністер, Буг і насамперед Дніпро, а на східних межах України Дон), вони могли легко сягати в глибину українських земель. Дніпро і Варязький шлях були головними артеріями Київської держави, що сполучали Чорне і Балтійське моря. Над Дніпром і його притоками лежить більшість стародавніх міст Русі-України.
На північному узбережжі Чорного моря перехрещувалися впродовж віків три напрями експансії:
Народи, що жили в Україні (в IX ст. Київська держава), хотіли дійти до Чорного моря;
Середземноморські народи (греки, візантійці, італійці) хотіли опанувати найбільше висунену на північ частину моря;
Але на Північне Причорномор'я (у степову смугу) споконвіку приходили орди кочовиків з Азії і намагалися відсунути від Чорного моря народи, які жили на Причорномор'ї, і знищити колонії середземноморських народів.
Так виникали конфлікти за володіння північними берегами Чорного (також Азовського) морів, які тривали століттями. Це й було причиною, що український народ здобув Чорне море як свою тривалу межу пізно: остаточно тільки наприкінці XVIII ст..
Сучасну (етнічну) межу українського народу над Чорним морем можна поділити на чотири відтинки:
від гирла Дунаю до Криму;
Крим (аж до Керченської протоки, що з'єднує Чорне з Азовським морем);
Кубань до Джубґи — в межах Росії;
від Джубги до Гагр, куди доходить мішана російсько-українська етнічна територія (вже зросійщена).
== Великі міста узбережжя ==
== Економічне використання моря людиною ==
Вигідне положення, недалека відстань від джерел вугілля (Донбас), залізної (Кривий Ріг, Керч) і марганцевої (Нікополь) руд, зручна доставка іншої сировини стали причиною бурхливого розвитку промисловості та значного скупчення населення на чорноморському узбережжі. Найбільшими (у дужках число мешканців у тисячах, станом на 1986 рік) осередками є Одеса (1 132), Миколаїв (493), Херсон (352), Севастополь (345), Керч (163), Новоросійськ (175).
=== Транспорт ===
Транспортна інфраструктура на півночі Чорного моря почала розвиватись наприкінці XVIII ст. після захоплення Причорномор'я Російською імперією водночас з колонізацією краю та спорудженням портів у Херсоні (1778), Севастополі (1784), Миколаєві (1788), Ізмаїлі (1790) й Одесі (1794). У 1828 році розпочалося судноплавне сполучення між Одесою та Євпаторією. 1838 року було засноване Чорноморське пароплавне товариство, а 1856 — Російське товариство мореплавства. На розвиток морського транспорту мала великий вплив у 1860-х роках побудова залізниць, які пов'язували чорноморські порти зі Східною Європою. Побудова Суецького каналу (1867) уможливила плавання по Індійському океанові. Чорноморський й Азовський флоти під російським прапором станом на 1913 рік складався з 416 кораблів, 807 вітрильників і 82 моторних суден, разом 473 000 т брутто (42 % тоннажу Російської імперії). Українські порти обслуговувались переважно закордонними кораблями, зокрема, грецькими. 87 % вантажообігу припадало на експорт і ледве 13 % на імпорт, головним чином через Одесу. Експорт чорноморського басейну:
зерно (45 % тоннажу);
вугілля (20 %);
руди (8 %);
метали (2,6 %);
цукор (2 %);
будівельні матеріали тощо.
Воєнні події 1917–1921 років спричинили майже повний занепад чорноморського флоту (станом на 1922 рік ледве 5 % довоєнного стану — всього 66 кораблів). 1925 року вантажообіг становив 2,1 млн т (19 % довоєнного). Керівництво чорноморсько-азовського пароплавства у 1922 році було підпорядковане Центральному управлінню морського флоту в Москві; пізніше перейменоване на Радянський торговий флот, у 1930 році — на Українське чорноморське пароплавство, а після війни цілковито реорганізоване й підпорядковане Міністерству морського флоту СРСР (1954). За перші п'ятирічки чорноморський флот було частково відбудовано й модернізовано. 1938 року флотилія нараховувала 167 суден загальним тоннажем 469 000 т і 200 суден місцевого значення. Обіг зріс з 5,8 млн т (1938) до 10,3 млн т (1940); пасажирський рух до 2 млн осіб. Ще більше, ніж до Жовтневого перевороту, експорт переважав над імпортом; обіг із закордоном сягав 1/3 усіх обігів (у 1914 році — половина). Змінилися роди вантажів — на перше місце висунулося кам'яне вугілля, далі — нафта, збіжжя, руди, метали, дерево, сіль, будматеріали та ін.
За часів Другої світової війни загинула половина чорноморського флоту, зазнали знищення порти (особливо в Одесі й Севастополі). Довоєнного стану було досягнуто лише близько 1950 року, і відтоді потужність флоту і пасажирський рух постійно, зростали:
1960 рік — 19 млн т — 16,6 млрд тонно-миль;
1965 рік — 29 млн т;
1970 рік — 38,2 млн т;
1978 рік — 50,3 млн т — 100,5 млрд тонно-миль (1/3 СРСР, 2 % світової флотилії).
Флот було повністю модернізовано; судна модерних типів збудовано на українських корабельнях (Миколаїв, Одеса, Херсон, Керч), а також за кордоном. Модернізовано порти, побудовано великий порт Іллічівськ біля Одеси, розбудовано транспортний зв'язок із закордоном. Як і до війни, в транспортуванні Чорним морем беруть жваву участь грецькі, англійські, французькі, італійські та кораблі інших країн. Важливе значення має водне сполучення Дніпро — Чорне море — Дунай. У малому каботажі спеціальне значення має привіз до Одеси вугілля із Маріуполя і нафти та мангану з портів Кавказу (Поті, Туапсе, Батумі). У пасажирському русі найбільше значення має Одеса, сполучена пароплавством з усіма важливішими портами Середземного моря: Марселем, Венецією, Бейрутом та ін., а Дунаєм — з Будапештом, Белградом та Віднем.
Транспортування нафти та нафтопродуктів, злив у море брудних промислових і побутових відходів є причиною забруднення моря, на що тепер звернено увагу науковців та громадськості.
=== Головні порти ===
Найбільшим портом (з початку XIX ст.) є Одеса; у 1973 році її вантажообіг становив близько 20 млн т, майже половина припадала на (як імпорт, так і експорт): нафту і нафтопродукти, далі на руди, вугілля, метали, хімічні речовини. За 25 км від Одеси лежить порт Чорноморськ, заснований у 1950 році як філіал одеського, від 1963 року він став самостійним. Через ці два порти йде різноманітна сировина та промислова продукція. Третім портом (30 км на схід від Одеси) є порт Південне. При гирлі Дніпра — порт Херсон — розподільний центр дніпровських, морських і залізничних вантажів; він є також важливим пасажирським портом. З порту в Миколаєві вивозять манганові й залізні руди, вугілля; тут і в Севастополі розташовані бази воєнного флоту. Інші великі порти в Криму — Керч, Феодосія та Євпаторія. При гирлі Дунаю — порти Ізмаїл, Рені, Джурджулешти (Молдова). На північному Прикавказзі найважливішим портом є Новоросійськ (переважно перевантаження нафти та цементу).
Україна — Євпаторія, Керч, Чорноморськ, Південне, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Ялта
Росія — Новоросійськ, Сочі, Туапсе
Грузія — Батумі, Поті, Сухумі/Сухум
Туреччина — Самсун, Трабзон
Болгарія — Бургас, Варна
Румунія — Констанца
частково визнана:
Абхазія — Сухумі/Сухум, Очамчіра
== Природні ресурси Чорного моря і Причорномор'я ==
Вода лиманів та мілководних заток має значну кількість солей натрію (Na), калію (K), магнію (Mg); на їх базі працює Сакський хімічний завод у Криму. У соляних лиманах (наприклад, Куяльницький, Хаджибейський) є поклади лікувальних грязей.
=== Промислова риболовля ===
Чорноморський басейн багатий на біологічні ресурси; найбільше значення має вилов риби (близько 1 млн т щороку), головним чином хамси, шпротів, осетрів, тюльки, скумбрії, кефалі, лосося, бичків, оселедців, сардини тощо. Промислове значення мають деякі водорості, з яких одержують агар-агар, йод тощо, і молюски мідії (колись використовувалась як корм для хатніх тварин). На базі цих ресурсів розвинулася харчова та легка промисловість, особливо рибоконсервна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Керч та інші).
=== Рекреаційні ресурси ===
Корисні кліматичні умови, наявність піщаних пляжів, краєвиди кримського південного узбережжя, а також згадані лікувальні грязі є причиною, чому чорноморське узбережжя є найважливішим курортним, відпочинковим і туристичним районом України. На берегах Чорного моря відпочивають щороку 10 — 12 млн осіб. Особливо важливі смуги для курортного господарства: Південне узбережжя Криму з центром у Ялті, Одеський курортний район, район Євпаторії в Криму і Кавказьке узбережжя Росії, піщані пляжі Болгарії.
== Екологія ==
Характерною особливістю Чорного моря є повна (за винятком низки анаеробних бактерій) відсутність життя на глибинах понад 150–200 м через насиченість глибинних шарів води сірководнем (H2S).
Узбережжя Чорного моря та басейни річок, що впадають в нього, є районами з високим антропогенним навантаженням, щільно заселені людиною ще з античних часів. Екологічний стан Чорного моря в цілому несприятливий. Серед основних чинників, що порушують рівновагу в екологічній системі моря, можна виділити:
сильне забруднення річок, що впадають у море, особливо стоками з полів, що містять мінеральні добрива, особливо нітрати і фосфати. Це спричиняє бурхливе зростання фітопланктону («цвітіння» моря — інтенсивний розвиток синьо-зелених водоростей), зменшення прозорості вод і загибель багатоклітинних водоростей;
забруднення вод нафтою і нафтопродуктами (найзабрудненішими районами є західна частина моря, на яку припадає найбільший об'єм танкерних перевезень, а також акваторії портів). Це приводить до загибелі морських тварин і забруднення атмосфери за рахунок випаровування нафти і нафтопродуктів з поверхні води;
забруднення вод моря відходами людської життєдіяльності — скидання неочищених або недостатньо очищених стічних вод тощо;
масовий вилов риби і заборонене, але використовуване донне тралення, що знищує донні біоценози;
зміна складу флори і фауни водного світу під впливом антропогенних чинників (зокрема, витіснення корінних видів екзотичними, такими, що з'являються в результаті дії людини). Наприклад, за оцінками фахівців з Одеського відділення ЮгНИРО, тільки за одне десятиліття (з 1976 по 1987 рік) поголів'я чорноморської афаліни скоротилося з 56 тис до 7 тис особин.
Для охорони навколишнього середовища в районі Чорного моря в 1998 році було прийнято Угоду зі збереження китоподібних у Чорному та Середземному морях (англ. Agreement on the Conservation of Cetaceans of the Black Sea, Mediterranean Sea and Contiguous Atlantik Area), де одним з основних питань є охорона дельфінів.
Основним міжнародним документом, що регулює питання охорони Чорного моря, є Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, яку підписали шість чорноморських країн — Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина і Україна в 1992 в Бухаресті (Бухарестська конвенція). Також в червні 1994 року представниками Австрії, Болгарії, Хорватії, Чехії, Німеччини, Угорщини, Молдови, Румунії, Словаччини, Словенії, України і Європейського Союзу в Софії була підписана Конвенція про співпрацю із захисту і стійкого розвитку річки Дунай. В результаті були створені Чорноморська комісія (Стамбул), і Міжнародна комісія з охорони річки Дунай (Відень). Ці органи виконують функцію координації природоохоронних програм, здійснюваних в рамках конвенцій.
== Чорне море в публіцистиці, науці та культурі ==
Зацікавлення чорноморською проблематикою пожвавлюється в Україні в XIX-XX ст. За російської революції 1905 року в колах південноукраїнського дворянства була популярна думка про утворення автономної Чорноморської республіки з центром в Одесі. За Першої світової війни серед українців зростає зацікавлення проблемою проток, що сполучають Чорне і Середземне моря. Тоді ж у провідних українських політичних колах обговорювались плани утворення так званої Чорноморської федерації країн, що перебувають
На геополітичне значення Чорного моря для України звернув увагу С. Л. Рудницький. Юрій Липа розвинув «чорноморську доктрину» (1940) і створив з Л. Биковським та іншими Український Чорноморський Інститут, який проводив у 1940-х роках досить жваву видавничу діяльність («Чорноморський Збірник» та інші видання).
Історичним проблемам Чорного моря присвячували велику увагу українські вчені, зокрема, історики, археологи й економісти (А. Скальковський, М. Слабченко, О. Дложевський, М. Міллер, А. Коцевалов, М. Тищенко й інші.). Для дослідження цих питань багато зробили також Одеське товариство історії і старожитностей та Таврійська архівна комісія, а в 1920-х роках — Одеське товариство краєзнавства й Одеське наукове товариство при ВУАН.
Над вивченням Чорного моря та його ресурсів працювали різні науково-дослідні установи: Інститут біології південних морів АН УРСР, Морський гідрофізичний інститут АН УРСР (обидва в Севастополі); Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут морського і рибного господарства та океанографії (Керч), Севастопольський відділ Державного океанографічного інституту, Чорноморський філіал Всесоюзного науково-дослідного проєктного інституту морського флоту тощо.
Чорному морю присвячено увагу в українському письменстві: Т. Шевченко, О. Олесь, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, 3. Тулуб та ін. І в мистецтві: І. Айвазовський, А. Куїнджі, С. Васильківський, О. Грищенко й ін.
== Регіональні організації Чорноморського басейну ==
== Див. також ==
Азовське море
Північне Причорномор'я
Південна Україна
Крим
Чорноморська глибоководна западина
Приплив
== Примітки ==
== Джерела ==
Чорне море // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
Руське море // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1649. — 1000 екз.
== Література ==
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Байцар Андрій.  Географія Криму.: навч.-метод. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017.  — с. 301.
Шовгенів І. Чорне море. Гідрографічний нарис Чорного моря та його басейну. — Варшава : Український Чорноморський Інститут, 1941. — 118 с.
Воскресенский С. С., Леонтьев О. К., Спиридонов А. И. и др. Геоморфологическое районирование СССР и прилегающих морей : Учебное пособие. — М. : Высшая школа, 1980. — 343 с. (рос.)
Геоморфология СССР. Дальний Восток и берега морей, омывающих территорию СССР / Под ред. А. А. Асеева, С. С. Коржуева. — М. : Наука, 1982. — 277 с. (рос.)
Геоэкология шельфа и берегов морей России / Под ред. Н. А. Айбулатова. — М. : Ноосфера, 2001. — 427 с. (рос.)
Гидрология и гидрохимия морей СССР. — СПб. : Гидрометеоиздат, 1991. — Т. IV. Черное море. Выпуск 1. Гидрометеорологические условия. — 428 с. (рос.)
Гидрология и гидрохимия морей СССР. — СПб. : Гидрометеоиздат, 1992. — Т. IV. Черное море. Выпуск 2. Гидрохимические условия и океанологические основы формирования биологической продуктивности. — 219 с. (рос.)
Гидрология и гидрохимия морей СССР. — Севастополь : Экоси-гидрофизика, 1996. — Т. IV. Черное море. Выпуск 3. Современное состояние загрязнения вод Черного моря. — 230 с. (рос.)
Орлова І. Г. та ін. Гідрологічні та гідрохімічні показники стану північно-західного шельфу Чорного моря: довід. посіб. — К. : КНТ, 2008. — 616 с. — ISBN 978-966-373-489-7.
Добровольский А. Д., Залогин Б. С. Чёрное море // Моря СССР. — М. : Изд-во МГУ, 1982. (рос.)
Комплексные океанографические исследования Чёрного моря (гидрология, гидрофизика, гидрохимия): Сб. научн. тр. {{{Заголовок}}}. — Севастополь : Изд-во МГИ АН СССР, 1990. — 184 с. (рос.)
Кондрин А. Т., Косарев А. Н., Полякова А. В. Экологическое состояние морей России. — М. : Изд-во МГУ, 1993. (рос.)
Леонов А. К. Региональная океанография. — Л. : Гидрометеоиздат, 1960. (рос.)
Обзор экологического состояния морей СССР и отдельных районов Мирового океана за 1989 г. — Л. : Гидрометеоиздат, 1990. — 174 с. (рос.)
Шамраев Ю. И., Шишкина Л. А. Океанология. — Л. : Гидрометеоиздат, 1980. (рос.)
Альтман Л. Черное море. Симферополь 1965. (рос.)
Белинский Н., Истошин Ю. Моря, омывающие берега Советского Союза. М. 1956. (рос.)
Виноградов К. А. Очерки по истории отечественных гидробиологических исследований на Черном море. Киев, 1958. (рос.)
Водяницкий В. Черное море в свете новейших исследований. Симферополь 1951. (рос.)
Шнюков Е. Ф. Газовый вулканизм Черного моря / Е. Ф. Шнюков, В. П. Коболев, А. А. Пасынков ; отв. ред.: П. Ф. Гожик ; НАН Украины, Ин-т геофизики, Таврический нац. ун-т им. В. И. Вернадского. — Киев: Логос, 2013. — 383 с.
Греве В. Ресурси Чорного моря і їх охорона. Вісник AH УРСР. ч. 11. К. 1971.
Еремеева Е. Черное море. Симферополь 1965 (рос.)
Комплексные исследования Северо-Восточной части Черного моря / Под ред. А. Г. Зацепина, М. В. Флинта. — М. : Наука, 2002. — 475 с. (рос.)
Зенкович В. Берега Черного и Азовского морей. М. 1958. (рос.)
Кузминская Г. Черное море. Краснодар 1977. (рос.)
Липа Ю. Чорноморська доктрина. І, II. В. 1940, 1942, III. Майнц — Кастель, 1947.
Степанов В., Андреев В. Черное море. П. 1981. (рос.)
Филиппов Д. М. Циркуляция и структура вод Черного моря, Москва, 1968. (рос.)
Черное море / Е. Ф. Шнюков, В. П. Цемко. — К. : Знание, 1985. — 49 с. — (Серия VIII «Новое в науке, технике, производстве»).
Геология шельфа УССР. Среда. История и методика изучения / Е. Ф. Шнюков, В. И. Мельник, Л. И. Митин [и др.] ; гл. ред. Е. Ф. Шнюков. — К. : Наук. думка, 1982. — 176 с.
Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Східний видавничий дім, 2013. — Т. 3 : С — Я. — 644 с.
=== Гідробіологія ===
(рос.) Арзамасцев И. С., Яковлев Ю. М., Евсеев Г. А. и др. Атлас промысловых беспозвоночных и водорослей морей Дальнего Востока России. — Владивосток : Аванте, 2001. — 192 с.
Зайцев Ю. П. Введение в экологию Чёрного моря. Одесса: Эвен, 2006. 224 с.
Звери Чёрного Моря. Симферополь: Таврия, 1996. ISBN 5-7780-0773-6 (рос.)
(рос.) Зенкевич Л. А. Биология морей СССР. — М. : Изд-во АН СССР, 1963. — 739 с.
(рос.) Изменчивость экосистемы Чёрного моря. Естественные и антропогенные факторы. — М. : Наука, 1991. — 350 с.
(рос.) Экосистемы Чёрного моря. — М. : Наука, 1992. — 112 с.
Иванов М. В., Вайнштейн М. В., Гальченко М. Ф. и др. Распределение и геохимическая активность бактерий в осадках // Изучение генезиса нефти и газа в Болгарском секторе Черного моря. София, 1984. (рос.)
Кротов А. Жизнь Черного моря. О. 1949. (рос.)
=== Економіка ===
Волобой П. Розвиток транспорту УкрРСР. К. 1958.
Воронков А., Клементьев Ю. Морской торговый флот СССР. М, 1969. (рос.)
=== Історія ===
Ганусенко І. Боротьба східних слов'ян за вихід до Чорного моря. К. 1966.
Dimitrov P., D. Dimitrov. 2004. The Black Sea The Flood and the ancient myths. «Slavena». Varna, ISBN 954-579-335-X, 91 p.
Вортман Д. Я. Понт Евксинський // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 418. — ISBN 978-966-00-1142-7.
Чарльз Кінг. Історія Чорного моря. К. : Ніка-Центр, 2011. — 312 с. — (Серія «Ідеї та Історії»; Вип. 6). ISBN 578-966-521-532-9
== Посилання ==
Інститут біології південних морів ім. О. О. Ковалевського (англ.) (рос.)
Температура поверхні моря, дані супутників NOAA 17 на 3 листопада 2007 року (рос.)
Космічний моніторинг узбережжя й акваторії Чорного моря (англ.) (рос.)
=== Фауна ===
Дельфіни Чорного моря (рос.)
Проблема екзотичних видів у Чорному, Азовському та Каспийському морях (рос.)
=== Інтернет-ресурси ===
ЧИ МОЖЕ ВИБУХНУТИ ЧОРНЕ МОРЕ?
Богда́н (Зино́вій-Богда́н) Миха́йлович Хмельни́цький (27 грудня 1595 (6 січня 1596)(15960106), Суботів, Річ Посполита — 27 липня (6 серпня) 1657, Чигирин, Гетьманщина) — видатний український козацький політичний, державний та військовий діяч, полководець, гетьман Війська Запорозького та провідник національно-визвольної війни (1648—1657), у результаті якої була утворена Українська козацька держава (Гетьманщина). Представник українського шляхетського роду Хмельницьких. Національний герой України.
Хмельницький ще замолоду пристав до козацтва та разом із ним брав участь у великій кількості конфліктів, воюючи на стороні Речі Посполитої. Проте у 1648 році, після того як польський шляхтич Данило Чаплинський за наказом Олександра Конецпольського напав на Суботів, майбутній гетьман разом із синами подався на Січ. Тут він заручився підтримкою козаків, які перебували під гнітом польської адміністрації, зумів підготувати та організувати велике національне повстання (1648), яке у народі дістало назву Хмельниччина та знаменувало собою створення Української козацької держави.
Зборівський мирний договір (1649) забезпечив автономію українських земель від Варшави, а перемога у Батозькій битві (1652) ознаменувала фактичну незалежність Гетьманщини. Таким чином, гетьманування Богдана Хмельницького зумовило перелом у суспільно-політичному житті Східної Європи, де з'явилася Українська держава з усіма атрибутами самостійної політичної та військової влади з унікальним полковим адміністративним устроєм. Богдан намагався визначити кордони Гетьманщини у межах давніх українських земель, що йому вдалося лише частково.
Враховуючи вразливість геополітичного становища новоутвореної держави і бажаючи зміцнити її, Хмельницький намагався використати суперечності між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією. Спочатку він вів переговори про прийняття протекторату османського султана, а згодом — московського царя, волів укласти вигідний військово-політичний союз. Задля цього підписав Березневі статті (1654), які, однак, пізніше сприяли перетворенню України на арену боротьби між державами-сусідами та стали першопричиною Руїни.
== Біографія ==
=== Походження і освіта ===
Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Як зазначав Михайло Грушевський: «Особиста біографія Хмельницького настільки ж убога на реалії і безсумнівні факти, наскільки багата на легенди».
Місцем народження вважається Суботів Київського воєводства Речі Посполитої (нині Черкаська область України), як рік народження вказують 1595:70 або 1596:153 рік. При хрещенні отримав імена Богдан-Зиновій; другим ім'ям ніколи не користувався.
Батько — чигиринський підстароста Михайло Хмельницький — перебував на службі у польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, потім у його зятя Івана Даниловича. Історики мають надзвичайно мало відомостей про Михайла Хмельницького. Досі невідомо, з якого поселення — Хмільника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки — походив рід Хмельницьких. Іван Крип'якевич припускав, що він — виходець із с. Хмельника, розташованого у Перемиській землі. Є версія про польське (мазовецьке) походження Михайла, яку не підтримують українські історики. Роберт Магочі у своїй праці про історію України пише про білоруське походження Михайла Хмельницького.
Мати походила з козацького роду. Згідно з Історією Русів була донькою гетьмана Богдана Ружинського, і на його честь був названий Богдан.
На портреті того часу, внизу, розміщений герб Сирокомля Богдана Хмельницького. Факт шляхетства Хмельницького не доведений. За найпопулярнішою версією, його батько — шляхтич, який внаслідок баніції був позбавлений статусу.
Згодом шляхетство отримав син гетьмана: за гербівниками о. Каспера Несецького (1715—1724, Львів) та Яна Непомуцена Бобровича (1835) — з 1659 року Хмельницькі користувалися гербом Масальських, саме ним король Ян Казимир офіційно нагородив Юрія Хмельницького під час нобілітації. Звідси ще одна поширена версія, за якою Хмельницькі походили з руського шляхетського роду Масальських — нащадків чернігівських князів.
Освіту здобув у Львівській єзуїтській колегії чи в Ярославі.
=== На королівській службі ===
Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький брав участь у московському поході королевича Владислава та під час одного з боїв під Москвою врятував життя монархові, після чого останній завжди прихильно ставився до Богдана.
Повернувшись на Батьківщину, брав участь у Хотинській війні, під час якої в битві під Цецорою батько й син Хмельницькі потрапили в османський полон. За іншою версією — старший Хмельницький загинув в цій битві — дотримувався, зокрема, Мирон Кордуба. За ще однією версією, Михайло загинув в османському полоні, в який потрапив і Богдан. Два роки важкого рабства (за однією версією — на османській галері, за іншою — в адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: досконало вивчивши османську і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). Перебуваючи у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів османського флоту, удосконаливши своє знання тутешньої мови. Також в історичних хроніках наявна інформація про прийняття ним ісламу, проте більшістю науковців цей варіант розглядається як легенда.
У 1622 році Хмельницький утік з полону (версії про викуп матір'ю чи знайомими вважаються малоймовірними в останніх біографіях гетьмана). Повернувшись до Суботова, Богдан був зарахований у реєстрове козацтво.
Від 1622 по 1637 роки немає достовірних відомостей про життя і діяльність Хмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, османами, московитами (під час Смоленської війни 1632—1634 років) не мають чіткого документального підтвердження. Безперечно відомо лише те, що, перебуваючи у лавах реєстровців, він служив, мабуть, у Чигиринському полку, брав участь у військових походах козаків проти татар і коронного війська.
Приблизно у 1623 році (за іншими даними у період з 1625 до 1627) Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава), сестрою Якима Сомка, та остаточно оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові.
З кінця 1620-х років почав брати активну участь у морських походах запорожців на османські міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя).
Після тривалого періоду перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся до Чигирина та отримав уряд сотника чигиринського.
Веспасіян Коховський стверджував, що Хмельницький допомагав Тарасові Трясилу: «Ішов слідами бунтівників Якова Острянина та Дмитра Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці спокутували смертю, а він уникнув заслуженої кари».
Від 1633 року перебував на службі у великого коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, за що отримав квартиру в Бродах. Під час оглядин новозбудованого Бродівського замку у 1633 році, на які запросили місцеву шляхту, Хмельницький необачно висловився щодо фортеці, розгнівавши цим коронного гетьмана: «Все створене людськими руками, ними ж може знищитися».
За даними Івана Крип'якевича, фразу: «Збудоване руками можна руками зруйнувати» було сказано під час огляду Кодацької фортеці 1639 року. Від гніву Конецпольського змушений був шукати схованки на Січі, лише через деякий час повернувшись до Суботова.
Від 1637 року Хмельницький був серед вищої козацької старшини. Брав участь у повстанні Павлюка проти Речі Посполитої, під час якого перебував на посаді генерального писаря, разом із побратимами бився під Кумейками. Після поразки та відступу козаків до Боровиці особисто написав та підписав акт про капітуляцію 24 грудня 1637 року. Дмитро Вирський припускав, що Хмельницький брав участь у боях на стороні коронного війська.
Восени 1638 року Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Є підстави вважати, що тоді він належав до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння козаків із Варшавою. Однак подальший хід подій довів йому повну неможливість згоди.
Польська ординація 1638 року скасувала автономію Війська Запорозького й поставила козаків у безпосередню залежність від військової влади Речі Посполитої на українських землях. Хмельницький утратив військове писарство (цей уряд скасували) і став одним з сотників Чигиринського полку. Наступні роки він присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі).
Після початку конфлікту з чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським, який фактично виконував накази дідича — Олександра Конецпольського, привілей щодо права власності на Суботів підступом був відібраний у Хмельницького, про що він сам пише у своїх листах до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького та до короля Яна Казимира у 1648 році. Юристи пояснили, що через відсутність документів виграти справу неможливо. Богдан Хмельницький подав скаргу до Сейму, який відмовив — необхідним було підтвердження Олександра Конецпольського. Тоді Хмельницький звернувся до короля Владислава IV, який привілеєм від 22 липня 1646 року затвердив Суботів за ним. Олександр Конецпольський на це не зважив. Проти Хмельницького виступав також багатий чигиринський орендар Захарій Сабиленко.
Були намагання ворогів знищити майбутнього гетьмана фізично. Зокрема, у 1647 році на Хмельницького під час татарського нападу на Чигирин один польський жовнір вдарив його шаблею по шиї. Врятувала залізна сітка, прикріплена до шолома. Пізніше жовнір виправдовувався: «Я думав, що це татарин».
Не змігши нічого довести можновладцям у Варшаві, отримавши тільки 150 злотих відшкодування, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.
У 1646—1647 роках король приймав, в умовах великої секретності делегації козаків, до яких входили Іван Барабаш (як старший) і троє його супутників, серед яких був Хмельницький, щодо участі козаків у запланованій війні проти османів. На одній з цих таємних аудієнцій Івана Барабаша призначили наказним гетьманом козаків-реєстровців у майбутній війні з османами, він отримав від короля два важливі привілеї, за одним з яких дозволялось озброєння козаків, за іншим дозволялося збільшення компуту реєстровців з 6 до 12 тисяч, дозвіл робити набіги на османське узбережжя Чорного моря. Викрадені Хмельницьким у грудні 1647 року, за версією польських дослідників, привілеї мали послужити для підбурювання козаків, а також підготовки повстання у 1648 році.
=== Хмельниччина ===
==== Початок ====
По смерті польського короля Сигізмунда III (1632) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах нового короля й послабити національно-релігійні утиски. На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним вірянам їхніх прав, яких їх було позбавлено після укладення Берестейської унії 1596 року. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували й братства, зокрема, Львівське та Віленське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою «Синопсис» — «Короткий опис прав, свобод і вольностей…». Вимоги українського населення підтримала й православна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали й протестанти, Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана Христофора Радзивілла. На конвокаційному сеймі 22 червня 1632 року у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (входили від православних — Петро Могила, від уніатів — Велямин Рутський), яку очолював королевич Владислав, було укладено проєкт угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив дев'ять пунктів). У вересні 1632 року на елекційному сеймі під тиском православних делегатів (серед них і Адам Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено «Статті». Згідно з цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і чотирма єпископами (львівським, луцьким, перемиським, мстиславським), вільно відправляти службу, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви й монастирі в Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано Петра Могилу. «Статті» мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем, Владислав IV під тиском шляхти Речі Посполитої анулював деякі пункти цього акту.
Вже віддавна можновладці Речі Посполитої в Україні, політичні противники короля Владислава IV, дивилися на українську шляхту скоса («кривим оком»). Зняти напругу в суспільстві на законодавчому рівні вже вкотре пробував посол (депутат) Сейму (парламенту) Речі Посполитої — боярин Адам Кисіль. Русин за походженням, стурбований нерівністю у державі, у парламенті він домагався прийняття написаного ним трактату «Про рівність прав і спільне життя Сарматів польських і Сарматів руських (українських)». Під тиском козацьких повстань, Сейм прийняв трактат, але польська шляхта Поділля не погодилася його виконувати й повстала проти короля Владислава IV, під тиском якого був прийнятий цей закон. Польська шляхта особливо вороже ставилася до Богдана Хмельницького, прихильника Владислава IV і одного з носіїв автономістських поглядів. З 1633 року власники Чигиринщини — Конецпольські: коронний гетьман Станіслав і його син, коронний хорунжий Олександр за допомогою свого чигиринського підстарости Данила Чаплинського, який мав особисті рахунки з Хмельницьким, вирішили позбавити його маєтку в Суботові, що в ті часи було звичною справою. Чаплинський вчинив ґвалтовний «заїзд» на Суботів (хоча Хмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Хмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Хмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 року померла дружина Хмельницького, а в кінці того ж року Олександр Конецпольський наказав ув'язнити й стратити Хмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника Михайла Кричевського — кума й однодумця Хмельницького. Хмельницький повідомив королю Владиславу IV про завдані кривди, у відповіді король закликав Хмельницького допомогти йому у боротьбі проти Подільської шляхти, тому в кінці грудня 1647 року Хмельницький та його старший син Тиміш з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запорожжя. 20 січня 1648 року Хмельницький підійшов під Січ; 24 січня захопив усі човни та провіант; 25 січня заволодів фортецею, при цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців. Невдовзі його було обрано за гетьмана. На думку польського історика Януша Качмарчика, Богдан Хмельницький — перший з козацьких ватажків, якому офіційно надали титул гетьмана. З підготовки до збройного виступу Хмельницький ужив заходів:
розіслав універсали до українського народу із закликами вступити до лав козацького війська;
налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів;
заручившись підтримкою Османської імперії, у лютому — березні 1648 року у Бахчисараї українські посли уклали угоду з кримським ханом Іслям-Ґераєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.
Це був початок нової хвилі збройної боротьби за рівність прав українців у Речі Посполитій, яка після смерті Владислава IV (1648), переросла у Національно-визвольну війну українського народу, очолену Хмельницьким.
Перемоги 1648 року у битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти адміністрації й шляхти Речі Посполитої та її агентури в Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволено з-під влади Речі Посполитої велику територію України. Учасник подій — самовидець (Роман Ракушка-Романовський) так описує цю хвилю революції, яка почалася у 1648 році й дійшла до свого вершка наступного року:
Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ у неділю 27 грудня після вечірні й зустріч його на Різдво 1648 року як «пресвітлого володаря й князя Руси» із вищим православним духовенством, київською інтелігенцією та єрусалимським патріархом Паїсієм Величковським свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Хмельницького був зроблений.
Рішення Хмельницького воювати проти гнобителів освятив Патріарх Константинопольський (Йоанникій II або Парфеній II) у 1651 році, надіслав коринфського митрополита з мечем, освяченим на гробі Господнім, який підперезав ним гетьмана.
==== Коаліції ====
У своїй боротьбі проти Речі Посполитої Хмельницький створив, одну за однією, три коаліції.
Першою коаліцією була українсько-кримсько-османська, утворена у 1647—1648 роках. Вона паралізувала небезпеку з боку коронно-московського союзу Адама Кисіля 1647 року й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою 1649 року. Але, внаслідок дворазової зради кримського хана (битва під Берестечком, битва під Жванцем) й пасивності Османської імперії, Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи та здобути остаточну перемогу над Короною[джерело?]. Хоча візир Кримського ханства Сефер Гази вважав, що зрадив Хмельницький, а не кримський хан. Так, після взяття Високого Замку Хмельницький відправив своїх послів до Московії.
Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 року (додатково затверджена березневими статями, які козацьке посольство уклало з царем у Москві) скерована проти Речі Посполитої.
Текст угоди так і не вдалося знайти, а представники Московії спираються лише на чернетки.
Ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено.
Козацька старшина, духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року московський цар зрадив переяславські домовленості й без участі українських представників підписав у м. Вільно договір між Московією та Річчю Посполитою.
Третьою коаліцією була антипольська (1656—1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбурзьке маркграфство, Молдавське князівство, Волоське князівство), внаслідок якої було укладено Раднотський договір.
Перші дві коаліції мали на меті завдати Речі Посполитій військово-політичної поразки й забезпечити та гарантувати цілісність і незалежність козацької держави, третя ж коаліція, — за планом Хмельницького, була направлена на цілковиту ліквідацію держави Речі Посполитої («знести б Корону всю, ніби Корона Польська й не існувала»), та створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Це дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції. Московія, після підписання миру з Річчю Посполитою, розпочала війну зі Швецією. Водночас на теренах Речі Посполитої вирувала війна.
Військові невдачі та невтілення дипломатичних планів Хмельницького прискорила його смерть.
=== Відновлення церков ===
За сприяння Хмельницького 1655 року було покрито міддю та позолочено верх церкви Архистратига Михаїла Золотоверхого монастиря у Києві. 25 травня 1654 року з Чигирина Богдан Хмельницький надсилає листа до московського патріарха Никона з проханням звернутися до царя для підтвердження привілеїв Київської митрополії.
=== Смерть ===
Богдан Хмельницький в останні роки свого життя часто хворів. Прагнув спадкової передачі влади (гетьманства) своєму синові Юрію. За даними Мирона Кордуби, звістка про бунт відділу козаків, висланого для порятунку Ракоці від нападу татар, призвела до апоплексії у вже хворого гетьмана, через що він утратив дар мови. Упокоївся вранці 27 липня (6 серпня за н. ст.) 1657 року в Чигирині й 25 серпня був похований у Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Вона мала стати родовою усипальницею Хмельницьких[джерело?].
Після смерті забальзамоване і поховане тіло гетьмана зникло. Де саме воно перебуває нині — невідомо. Власне, існує дві версії цієї події, так звана польська й українська. За польською версією, руський воєвода Стефан Чарнецький 1664 року напав на Суботів, викопав домовину з тілом гетьмана, спалив, а попіл вистрілив з гармати. Український варіант це припущення повністю відкидає, мовляв, тіло Богдана було перепоховано його старим другом Лавріном Капустою. Щоб не допустити нової наруги над його тілом, нове місце поховання знало дуже обмежене коло осіб, які в ході війн загинули. Вчені припускають, що ймовірним місцем перепоховання праху Хмельницького може бути Семидубова гора в с. Івківці, що неподалік Суботова. Можливо, також, що гетьман похований в Іллінській церкві, у склепі, який виявили у 2019 році. Доказів підтвердження обох версій поки що немає.
== Хмельницький та іслам ==
У хроніці «Таріх-і Іслам Герай хан» (1651) придворного кримського літописця Мехмеда Сенаї вперше повідомлялося про намір Хмельницького прийняти іслам.
Османський літописець XVII століття Мустафа Наїма в літописі під назвою «Справи північні» повідомляє, що, прибувши до ханського палацу, Хмельницький приватно повідомив Ісляму III, що вони з ханом — єдиновірці: «Потому ханові про свої справи звістивши, зустрівся з ним; коли ж хан не повірив, звершив із ним вечірній намаз — відтак голосом співочим високошанований Коран прочитав; отоді хан довірився».
В книзі «Збірка турецьких літописів», що вийшла друком у Варшаві 1824 року, польський історик Осип Сенковський навів гравюру, на якій зображений спільний намаз Хмельницького та хана Ісляма III.
== Родина ==
=== Дружини ===
Богдан Хмельницький був одружений тричі:
перша дружина — Ганна Сомко, — дочка багатого переяславського купця, мати всіх його дітей. З нею Богдан взяв шлюб близько 1623 року (чи у період 1625—1627). Померла передчасно;
другий шлюб на початку 1649 року зв'язав його з колишньою жінкою його ворога Чаплинського — Оленою, найбільшим коханням гетьмана, яка була страчена його сином Тимошем у травні 1651 року за підозрою у зраді;
третьою дружиною, влітку 1651 року, стала Ганна Золотаренко, яка була міщанкою з Корсуня та вдовою полковника Мартина Пилипенка. Радниця Хмельницького і розпорядник сімейного скарбу, вона надовго пережила його, і у 1671 році стала черницею з ім'ям Анастасія Києво-Печерського жіночого монастиря.
=== Діти ===
Дослідники вважають, що у гетьмана було троє синів і чотири доньки:
старший син Тиміш, народився 1632 року. У 1652 році одружився з донькою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою. Його Хмельницький вважав своїм спадкоємцем, але Тиміш загинув 15 вересня 1653 року, смертельно поранений під час облоги Сучави, яку він боронив зі своїм козацьким військом, захищаючи тестя — Василя Лупула. Він залишив двоє дітей-близнят, доля яких невідома;
молодший син Хмельницького — Юрій, народився 1641 року. Навчався у Києво-Могилянській колегії, і 1657 року за життя батька був обраний гетьманом-наступником при регенті Івані Виговському, який 27 серпня 1657 року перебрав булаву. Згодом Юрій двічі був гетьманом. Вперше він став ним від поляків на Лівобережній Україні, вдруге — після дев'яти років османської в'язниці семи веж, в інтересах султана був проголошений гетьманом у 1678 році. Загинув 1679 року у битві під Кизикерменом;
дочка Хмельницького — Катерина була одружена з Данилом Виговським, і після його смерті в московському полоні стала другою дружиною гетьмана Павла Тетері. Померла у 1668 році;
друга дочка — Олена, була дружиною полковника Івана Нечая. Їхнє весілля відбулося у середині 1650 року. 4 грудня 1659 року під час облоги Старого Бихова Олену разом з чоловіком було взято у полон. Припускають, що її заслано в Сибір;
імена двох інших дочок гетьмана — одна з них була одружена з корсунським сотником Глизьком (Улезком), який загинув у війні з Річчю Посполитою у 1655 році, друга вийшла за новгород-сіверського козака Л. Мовчана (1654), — лишилися невідомими.
Гетьманський рід Хмельницького згас наприкінці XVII ст. Пізніші Хмельницькі, яких було чимало на Лівобережній Україні і в Російській імперії у XVIII—XIX ст., були іншого походження.
== Оцінки ==
=== Сучасники ===
Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія III Україною у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу». Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо».
Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, відносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».
У літописі «Історія хана Іслама Гірая III» кримськотатарського автора Мехмеда Сенаї відчувається вельми позитивний пієтет літописця щодо Богдана Хмельницького, якого він називає хоробрим, безстрашним богатирем і лідером «Дніпровського козацтва», а також «від природи толерантного до ісламської релігії та як особу, що заслуговувала на пошану з боку релігії ісламу». В османських рукописних джерелах фігурують такі величальні слова на адресу гетьмана, як «гордість всіх правителів від християнської релігії, правитель вільної та свобідної нації». Цей факт є свідченням не лише дипломатичного визнання гетьмана Богдана Хмельницького, а й поваги з боку уряду Османської імперії й до українського козацтва.
=== Тарас Шевченко ===
Великий український поет неодноразово звертався до образу Богдана Хмельницького як у поетичній, так і у художній творчості. Вперше — у 1837 році, в офорті «Смерть Богдана Хмельницького». Свої враження про події минулого Шевченко передав також у роботах «Дари в Чигрині 1649 року», «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква у Суботові», в останніх — переважає елегічний настрій.
У поетичній творчості образ Хмельницького проходить у багатьох творах, зокрема у віршах («Розрита могила», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «За байраком байрак…», «Осії. Глава XIV. Подражаніє», «Якби-то ти, Богдане п'яний…» та ін.), драмах («Назар Стодоля», «Микита Гайдай»), російськомовній прозі («Близнюки», «Прогулянка з задоволенням і не без моралі»). Оцінка Хмельницького виглядає доволі неоднозначною. У ряді творів поет називає Хмельницького
«славним», «благородним», «праведним гетьманом», «козацьким розумним батьком». Водночас Шевченко негативно оцінює наслідки єднання з Московією:
Найвідвертішого осуду Хмельницький отримує у вірші «Якби-то ти, Богдане п'яний», що був тривалий час забороненим до друку:
=== Історики ===
Михайло Грушевський, 1913;
Втім визнаючи за гетьманом талан до військового керівництва Грушевський значно критично оцінював його як політика.
Іван Крип'якевич, 1954;
Дмитро Дорошенко, 1921.
== Вшанування пам'яті ==
У 1943 радянська влада перейменувала Переяслав на Переяслав-Хмельницький, але у 2019 місту повернули історичну назву.
У 1954 комуністи місто Проскурів перейменували на Хмельницький.
У Києві є пам'ятник Богданові Хмельницькому, якого зображено верхи на коні. Також пам'ятники встановлені в містах Чигирині на Богдановій горі, Чернігові, Хмельницькому, Черкасах, Нікополі, Кропивницькому, Запоріжжі та в селі Суботові.
У Запоріжжі пам'ятник встановлено на вулиці Хмельницького, а також пам'ятний знак на острові Хортиця. Напис на камені: «У січні 1648 р. біля о. Хортиця запорізькі козаки на чолі з Хмельницьким вперше розгромили загін польських гнобителів».
Іменем Богдана Хмельницького названі вулиці і площі в багатьох містах і селах України, воно присвоєне академії Державної прикордонної служби України в місті Хмельницькому та Національному університету в Черкасах. Також у Чигирині діє музей Богдана Хмельницького.
Портрет Богдана Хмельницького зображено на банкноті номіналом 5 гривень. Також Національний банк України випускав в обіг пам'ятні монети номіналом 200 000 карбованців з 19 липня 1995 року, номіналом 1 000 000 карбованців (срібло) з 21 червня 1996 року та номіналом 10 гривень (срібло) з 24 грудня 2015 року.
За часів СРСР існував орден Богдана Хмельницького, призначений для нагородження як офіцерського, так і солдатсько-сержантського складу. Також орден Богдана Хмельницького встановлений у сучасній Україні для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України.
=== Військові підрозділи ===
На його честь названо 69-й курінь УПЮ та Окрему президентську бригаду.
=== Топоніми ===
Вулиця Богдана Хмельницького у різних містах України.
Проспект Богдана Хмельницького у Дніпрі.
У місті Миколаїв є сквер Богдана Хмельницького. Також сквер Богдана Хмельницького є у містах Черкаси та Чернігів.
Парк культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького у Львові.
У містах Кропивницький та Черкаси є площа Богдана Хмельницького.
=== В образотворчому мистецтві ===
Історичні портрети
Пізніші портрети, написані за гравюрою Гондіуса
Фантастичні (уявні) зображення
=== У літературі ===
«Запороги. Роман другий. Богдан Хмельницький» — роман українського письменника Віталія Рогожи (Київ: Самміт-Книга, 2016);
«Богдан Хмельницький» — драма Олександра Корнійчука 1938 року;
«Рубікон Хмельницького» — роман Юрія Косача 1941 року;
«Богдан Хмельницький» — радянська опера Костянтина Данькевича 1951 року;
«Вогнем і мечем» — роман Генрика Сенкевича та знятий на його основі фільм Єжи Гоффмана;
«Я, Богдан» — роман Павла Загребельного (1983);
«Богдан Хмельницький» — есе французького письменника Проспера Меріме;
«Богдан Хмельницький» — роман-трилогія Михайла Старицького;
«Богдан Хмельницький» — роман-епопея Івана Ле;
«Богдан Хмельницький» — книга російською мовою, видана в Санкт-Петербурзі у 1905 році письменниці О. І. Рогової.
=== У музиці ===
Серед українських композиторів спеціальну увагу образу Хмельницького приділив Костянтин Данькевич. Він є автором симфонічної поеми «Богдан Хмельницький» (1940), опери «Богдан Хмельницький» (1951, лібрето О. Корнійчука). Музика багато в чому наслідує традицію «Івана Сусаніна» Глінки, заключний хор «Прийшов бажаний, щасливий день» побудований на інтонаціях російської народної пісні «Слава». Ця опера швидко потрапила в репертуари радянських оперних театрів, а композиторові принесла Шевченківську премією.
Образ Хмельницького знайшов втілення в українській музиці і через творчість Т. Шевченка. В українській рок-музиці знайшли своє прочитання вірші «Стоїть в селі Суботові» у пісні «Суботів» та «Розрита могила» в однойменній пісні гурту «Кому вниз» (1990).
Йому присвячено однойменний марш записаний Людомиром Петкевичем.
=== У кінематографі ===
«Богдан Хмельницький» (1941);
«300 років тому…» (1956);
«Богдан Хмельницький» (1990);
«Вогнем і мечем» (1999);
«Чорна рада» (2002);
«Богдан-Зиновій Хмельницький» (2007);
«Гетьман» (2015).
== Кораблі ==
«Гетьман Богдан Хмельницький».
== Коментарі ==
== Примітки ==
== Література та джерела ==
== Посилання ==
До 430-ї річниці від дня народження українського гетьмана Богдана Хмельницького // Центральний державний історичний архів України (Київ)
Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 1648—1657 pp. / Відп. ред. О. Мишанич. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Х.: «Акта», 2003. — 498 с. — ISBN 966-7021-70-Х
